Коли смерть присяде на бруствер, спитає - 'Ну що тут ти?' Кол | Ліна Костенко на кожен день

Коли смерть присяде на бруствер, спитає - "Ну що тут ти?"
Коли нас, як тісто, місить вогняний вал,
Я не стану смикати Бога - вийду в канал арти.
У піхоти з артою і Богом - зАвжди прямий канал.

Заглушаючи криком в рацію хрипкий голос війни,
Продиктую чарівні цифри, наче магічний код.
Скрипне радіо - "Прийняв. Тримайтеся, пацани".
Решту слів не почую. Бо знову накрив "приход".

Оживе на позиції стадо сталевих слонів,
Поверне свої хоботи в сторону наших бід.
І зайде у стволи із клацанням стиснутий божий гнів,
Для швидкої доставки - без декларацій і мит.

Навіть янголи завмерли в небі - як театральний зал,
Небо теж полюбляє сипати - снігом, градом, дощем.
Дочекалися. Наче кулак по всесвіту стукнув залп.
Другий, третій, а потім іще і ще.

А над нами небо луснуло наче віконне скло,
Аж земля підстрибнула, і трохи змінився ландшафт.
Смерть сиділа на бруствері. Більш немає. Змело.
Та зі стиснутих рук повернулася в серце душа.

"Що там, брате? Прийом? - Та все по плюсах, братан!
Так вломили, що вщент. І цілей більше нема!"
Що я ще відповім? Вклоняюсь тобі, арта!
Не дарма вас кличуть богами. Ой не дарма...

Гліб Бабіч

Останній опублікований вірш на його сторінці
Вічна пам'ять...