Проблема більшої частини воєнної аналітики в тому, що вона є в | Михайло Подоляк

Проблема більшої частини воєнної аналітики в тому, що вона є відображенням внутрішнього емоційного стану її авторів та спирається на серіальну логіку законів медійної драматургії. Такі аналітики, як і політики, паразитують на колективних емоційних станах задля актуалізації себе в інформаційному просторі та досягання політичних балів у вигляді лайків та охоплень. Неважливо, що саме написано, головне, чи був зчитаний настрій, чи потрапили ми в нерв. Але зрештою розбещена контентом публіка починає вимагати цього ж від українських Збройних Сил: «Розважайте, або ми більше не будемо вас любити! Сезон надто затягнутий і нудний, Голіаф міг бути повержений ще три серії тому».

Але війна не живе за законами сторітелінгу, а успіх наступальних операцій не завжди вимірюється кількістю звільнених квадратних метрів. Війна – це радше математичне рівняння на дошці з великою кількістю змінних і невідомих. Отже, події треба вміти читати правильно, не зважаючи на емоційні інтерпретації. І якщо до глядачів питань немає, то деяким політикам демократичних країн треба визначатися: ви про хизування чи ви про результат? Ви про 100 лайків чи про підручники історії? А історія буває нещадною до ситуативних кон’юнктурників.

Сьогоднішні дії української армії з перемелювання російських частин на Півдні та демілітаризації тилової логістики Криму (включно із застосуванням далекобійних ракет) мають кумулятивний ефект. І коли піку буде досягнуто, усі відчують: замок зламаний, російська оборона посипалася. Насамперед відчують зміну тональності шпальт провідних ЗМІ.

Доти варто пам’ятати: ключова складова перемоги – це воля, дух, сила наміру та настанова на результат. Це передбачає імунітет до емоційних впливів і коливань суспільних настроїв.