Ти знову бичкував свою шкіру? - Так. - Навіщо? - Не знаю. Піз | Культ Чучхе з присмаком ревО

Ти знову бичкував свою шкіру?
- Так.
- Навіщо?
- Не знаю.

Піздьож, я все чудово знаю, навіщо я це роблю знову і знову. І справа тут не в одних бичках.

Це істеричний напад довжиною в життя.

Це моя саморуйнація, свідома, витончена, нещадна.

Це ком у горлі. Моє колишнє, нині обвуглене чорне серце.

Це постійна нудота від непереносимості навколишньої дійсності.

Це бажання піти. Піти кудись — аби подалі. І неодмінно залишити у собі випалену землю.

Це усвідомлення деградації особистості. Або що у мене замість неї.

Це страх, що одного дня я просто не зможу писати. Адже я вже пишу безладне марення, пишу насилу.

Колись усе закінчиться. Кожен мій текст може стати передсмертною запискою, а про кінець я міркував так багато, що, мабуть, уже передбачив свою загибель.

Суїцид. Алкоголь. Смерть у психіатричній лікарні або за ґратами.

Я знаю, що все, про що я пишу, рано чи пізно точно наздожене мене. Це я не роблю тексти.

Тексти роблять мене.

Можливо, це вже глибоке, важке божевілля: вірити у таке.

Мабуть, так воно й є. Я відчуваю подих шаленства в потилицю. Воно вже дуже, дуже близько. Я чую його.

Це моя психічна цвіль, яку я помічу тільки коли вона зжере всі мої начинки і вилізе назовні.

Та й інші навряд чи звернуть на це увагу. Я схиблений, божевільний, жалюгідний ходячий кадавр.

І немає надії на ремісію. З кожним новим прийомом у лікаря прогнози стають лише гіршими.

Це невиліковність мого відчаю. Це хуйові спроби втекти від себе, закопатися у творчості, залити свою хронічну тривогу. Але я всюдисущий, ілюзорний і водночас кошмарно реальний. Але все ж таки залишаюся порожнім місцем, яке приймаю за цілий світ.

І єдине, чого я хочу тепер, щоб це швидше закінчилося. Зупинитись, озирнутися на спалені маніями та депресіями роки. Видихнути.

Та кому я піжджу, я хочу уткнутися в плече рідної людини і розплакатися як зникла сука.

Але

Не обіймай мене, мені страшно.
Дякую за етап, бейба.