Побут козацького життя Помінявши ім’я й записавшись у курінь, | Мальта

Побут козацького життя

Помінявши ім’я й записавшись у курінь, новачок приходив до отамана і той при козаках відводив йому місце в три аршини довжиною і два аршини шириною, говорячи: «Ось тобі і домовина, а як умреш, то зробим ще коротшу». Прийом у товариство ототожнювався зі сміховим похованням...

1755 р. Кіш одержав у Москві 4660 рублів, а при цьому замовив московським майстрам срібне панікадило на суму 3000 рублів. Козацька торгівля — це антиторгівля, обмін — безмірний обмін, і найбільша образа для козака, якщо його назвуть крамарем. Сам процес пропивання означав вихід за рамки повсякденного, побутового часу в час позаісторичний і вічний: «не на те козак п’є, що є, а на те, що буде»...

Гостинність у козаків така ж безмірна і демонстративна, адже кожен міг скрізь, де козаки обідають, прийти і їсти-пити разом з ними, навіть не називаючись. Відповідно нестримність у їжі та випивці така ж природна річ для них, як і аскетизм: «Запорожці як малі діти: дай багато — все з’їдять, дай мало — довольні будуть»... 

Демонстративна безтурботність козака-запорожця символізувала абсолютну свободу, яка була основою існування Січі. Вибори старшини є класичною ілюстрацією так званого маргінального (проміжного) стану, імітації хаосу. Кандидат у кошові мусів відмовлятися тричі, а його навмисне грубо випихали на площу, примовляючи: «Іди, скурвий сину, бо тебе нам треба, ти тепер наш батько, ти будеш у нас паном». Щойно обраного отамана ветерани посипають піском та мажуть гряззю, щоб він не забував про своє низьке походження і не намагався возвеличитися. Після такої демонстрації соціальної смерті кошовий набував виняткових прав. Товариство терпіло граничну суворість «батька», але громадська думка, центром якої були «старики», стежила, чи відповідає суворість «предковічному порядку». Якщо отаман виявлявся або порушником «старовини», або невдалим командиром, його могли скинути, бувало, і вбивали.

В традиції влада отамана була владою «батька», як виразника волі товариства і гаранта «предковічного звичаю». Влада «батька», таким чином, мала подвійну легітимацію: вона спиралась на «звичай», за чим пильно стежила громадська думка, і на харизму ватажка, яка залежала від його військового талану.

Уривки з книги Поповича М. В. "Нарис історії культури України". — К., 1998. — С. 159-170.