Пішов на перекур.
Я абсолютно окей з п‘яними, і з ПТСРячими п‘яними, и с агресивними п‘яними - у мене повний імунітет + великий цікавий досвід , і зі мною затихають буйні. Магія!
Але!!!!! Але, блять!
Є речі які були з дитинства викарбувані та зрозумілі - я тримаю в руках мінералку. Він відійшов. Я чую як маленька частина мене штиркає мене спокійну дорослу і питає: «давай водку водою розбавимо?»…
Я штиркаю малу назад пальцем: «тихо, я тебе захищу, я з нашим спільним досвідом тепер все вмію».
Внутрішня дитина затихає.
Дядько повертається з перекуру, хитається, проходить далі ніж наш ряд.
Кличу це непорозуміння сюди: «давай ходи сюди» - вже на ти, не церемонячись. «Тільки не чіпай мене, отак, за крісло хапайся».
Слухняно йде, не чіпає, хапається за крісло.
«Мала, ми круті!» - кажу своїй дитячій частині.
Відомо, що ставши «своєю» - показавши ксіву і пару слов що знаю за війну, я вже в нього на боці «наша», а значить є повноваження сказати «сядь вже», і він всядеться.
