Катерина Бабкіна «Мам, памʼятаєш?»★★★☆☆
Я не фанат
епістолярного жанру. Особливо, коли герой від першої до останньої сторінки практично не змінюється – живе життя, згадує минуле, але
рефлексія лишається поверхневою, не вскопаною. Мабуть, неправильно очікувати рефлексії від підлітка – пʼятнадцятирічної Діани.
Але вона у вирії подій і складного досвіду:
– починається війна;
– одного дня її мама не повертається до підвалу, де вони ховалися від вибухів, і Діана замінює маму двомісячній сестрі;
– її відчим у ЗСУ;
– чудом вдається вибиратися з Ірпеня;
– Діана вперше закохується – він талановитий музикант. Під час евакуації з рідного міста, машину з хлопцем обстріляли – він втратив батьків, слух і жагу до життя.
Катерина Бабкіна пише, що ця книга «не про втрату, після якої неможиво отямитися», а «про те, що навіть з цим всім можна жити і бути щасливою».
А як на мене – це книга про непропрацьваний травматичний досвід. Психотерапевтка Діани не може їй допомогти, хоча по моїм відчуттям – не хоче. Не направляє, не допомогає звернутися до подавлених спогадів і емоцій – страху, болі, втрати. Ну а шо – хай з цим розбирається психіатр, коли вона подорослішає.
Другорядні герої мені не здалися щасливими. Основна маса – такі ж травмовані підлітки і дорослі, яким потрібна допомога.
Так,
жити життя попри трагедію – це хороший і потрібний меседж. Сама книга легка, швидко читається і не несе в собі негативу – навпаки, може підтримати і дати поштовх до власної рефлексії. Але на моє субʼєктивне судження – історія неглибока і лишила після себе більше питань, ніж відповідей.
P.S. Ірпінь згадується від сили двічі у спогадах і не є сюжетно принциповим містом. Занадто відчутно, що єдина ціль цих згадок – інформаційне розповсюдження. Мабуть, це не погано, але мене скоріше відштовхує цей підхід – такий самий поверхневий, як і сюжет.
А ось
Лілі з каналу Книжкові історії книга сподобалася значно більше, ніж мені – раджу ознайомитися з її відгуком і прийняти рішення, чи додасте ви «Мам, памʼятаєш?» в список «Хочу прочитати».
