До цього часу я могла осліпнути. Якщо я це не видалила, в який | ✙ Molecular dynamics in schemes and memes | #УкрТґ

До цього часу я могла осліпнути. Якщо я це не видалила, в якийсь притомний час, значить або ракета, або сліпота. Пишу це влітку, коли в Києві жарко. Я малюю, читаю, зустрічаюсь з друзями і неймовірно сильно ненавиджу росію, яка прийшла і забрала життя сотень тисяч людей. Не тільки смерть, не тільки каліцтва, а і зламані життя. Всім нам це болить, буде боліти так довго, що перестане аж під землею.

Так страшно, бо сліпота — це виключення з життя. Завжди її боялась, адже життя таке красиве. Обличчя коханої людини, коли посміхається. Захід сонця над Чорним морем. Квітка, що ось-ось опаде. Вона завжди щось, що дратує своєю небездоганністю, таке ніхто не терпить і всіх трохи злить, що ще до бутона цілий рік. Червоний колір суниці при дорозі в лісі. Букви такі маленькі, складаються в склади, а далі як в школі вчили, в слова, словосполучення (мама мила) і речення (мама мила раму). Колишні колгоспні сади зі смачними яблуками на пагорбі перед дамбою. Сонце так лагідно пробивається крізь траву, перепалену під кінець літа сонцем. У цієї трави колір, що тільки цим реченням і опишеш. Я вже думаю, що буду робити, якщо це станеться. Така вже ситуація, що мені пообіцяли тільки постаратись. Я так сподіваюсь видалити цей пост в січні. Згадати випадково після Нового Року і подумати "ні, все добре". Але й далі чекати напружено, що все може повторитись.
А ще сподіваюсь, що ми перемогли. Не що війна закінчиться, а що ми перемогли. Бо тоді все це не буде мати ніякого значення, хай всі спішать жити й любити і більше не будуть переживати все це.
Мені стало трохи легше, бо так страшно було.