...Стоїму у військкоматі. Мужиків - під сотню. Всі різного вік | НОВАМЕДІА

...Стоїму у військкоматі. Мужиків - під сотню. Всі різного віку. Мовчазні, зібрані, навіть і розгублені є. Стоїмо, проходимо комісію. (Правда, комісією цю бюрократію назвати важко. ) Всі намагаються розмовляти українською. Але мій музичний слух вловлює явні нотки нерідної мови.

Тих, хто закінчує огляд, відправляють до кабінету, де дають пропуски на вихід. І знову бюрократія - потрапляємо на "обід". Знов накопичується черга. Всі розслаблено курять, і як завжди цей процес супроводжується пустопорожньою балаканиной.

-А ти, певно, з Харкова, - зауважує хлопець, років десь до 35. Міцненький, з модною татухою на руці.

-Ну да, з Харкова, - погоджується чолов'яга - сухий, наче гербарій з музею. Теж невисокий, трохи лисуватий.

-У мене у дворі багато харковчан. Я їх по говірці розрізняю. У вас така смішна говірка.

-Це ти у Білгороді не був. Там смішна говірка, - сміється сухар.

-А я от було поїхав до троюрідного брата у село під Вороніж, - підключається до розмови кремезний блондинистий молодик зі світлою борідкою. - Відчуття, наче нікуди і не їздив. Всі розмовляють українською... Часник, горілка, цибуля - отаке на кожному кроці.

-А ти сам звідки? - питає татуха.

-З Рубіжного. А що?

-Та я так питаю. Я от з Краматорську... Що тобі кажуть? - чоловік киває на будівлю військкомату.

-ДШВ... Я якраз по параметрам підходжу.

-Та да, ти той ще вєлікан, - хлопає сухар бороданя по плечу.

Всі починають голосно сміятися.

-А ти служив? - цікавляться інші.

-Ні... Но нічого, обіцяли навчити...

Знову сміх.

Виявляється, майже ніхто, окрім татухи, не служив.

До нас підходить схожий на пекаря чолов'яга. Питає, хто крайній. Слово за слово, виявилось, що він місцевий.

-А я от служив, - каже він, запалюючи сигарету. - У 95й... У 93тьому...

-У Житомирі?

-Так... так... Пам'ятаю, як мені однострій тоді дали - а-ля дубок. Так оті темні плями на ньому були майже одного тону з основою. Така запрана форма. Мені її, - каже сміючись чолов'яга, - навіть на дембєля не дали одягнути та додому забрати. Змусили передати наступному.

-Не може бути, - дивується якийсь молодик.

-Чого не може? Я правду кажу... У нас, навіть, патронів не було. Командно-штабні навчання, нам дають зенітку, і без патронів. Командують, мовляв, летить літак, стріляйте. І ми губами ось так робимо: "Пу-пу-пу-пу-пу". Заплювалися по саме не хочу!

Знову сміх. Знову дратівливі зауваження.

-Зараз вже патронів вистачає, - серйозно додає бородань-велетень.

-Так, зараз, певно, вже всього вистачає... - погоджується пекар.

Тут до кабінету нарешті прийшли військові. Всі дружно затушили сигаретки та по-діловому вистроїлися у чергу...

Олександр Меньшов/ facebook