Ukrainian Military Honour

2022-09-01 15:29:41 Дитячі сотні Закерзоння після закінчення Другої Світової війни були не поодиноким явищем.
1946 року сотня «Ударники» під проводом Громенка таборувала в селі Воля.
Тут повстанці натрапили на дитячу сотню Любка.
Михайло Дуда був вочевидь зворушений таким проявом дитячої свідомості і щоб підтримати малих повстанців вирішив організувати для них справжню інспекцію.
За деякий час після повернення Дуда розповідав про цю пригоду:
«Я бачив багато див і не з одної печі хліба їв, але такого чогось таки не сподівався. Поїхав, брате, до тих голопупенків на жарти, а повернувся морально збудований на все життя. Дивлюся…наче вояки-карлики, стоять у дволаві й ніхто навіть оком не моргне. Дерев’яна зброя до дрібниць імітує правдиву.
Дванадцять вояків відрапортував Любко як свою першу чоту, готову на накази. Ще дванадцять - на стійках і заставах по всіх стежках. Підслухи теж розставлені. Уявіть - навіть свою кличку мали! Всі поважні. слухняні і, як на дітей, впоряд знають знаменито.
Казали, що мають свої криївки з харчами, зброєю та ліками.
Любко казав, що вони також мають правдиві набої, понад 300 штук, заховані в окремій криївці, про яку знають тільки Любко і два його заступники.» Відкрити / Коментувати

2022-08-29 22:22:43 29 серпня - День пам’яті захисників України, які загинули за Незалежність. Наймасовіша новітня кривава сторінка початку війни проти російського загарбника. Іловайська трагедія.

Боєць батальйону «Кривбас» Віталій Бунчиков:

«Я з самого 29 серпня їхав у камуфльованому УАЗі. водієм того УАЗу числився Манкі, але він відмовився їхати машиною і пішов до наших хлопців на БРДМ і виходив з ними.
Транспорту взагалі не вистачало, а тоді вийшло так, що цей УАЗ залишився без водія. Саме тому за його кермо посів наш офіцер. На жаль, не згадаю його прізвище, але він тоді повернувся живим і, здається, досі служить. Також у тому розмальованому УАЗі з самого опорного пункту 40-04 до Многопілля і далі по так званому «зеленому коридору» їхали Роман Атаманчук, я і ще один мужичок-«правосєк».

Потім вже, коли ми проривались під час розстрілу, ми багато кого підбирали по дорозі. Я сам, поки був цілий, затягував у машину бійців і вкладав їх в салон УАЗу, аж поки мене не поранило в голову. Після того я вже погано пам’ятаю. Лише згадую як УАЗ десь зупинився і мене хлопці перенесли до МТ-ЛБ, поклавши зверху на її броню.
Згодом хлопці розповідали, що цей УАЗ впритул розстріляли через радіатор. А в цілому машина майже не постраждала. Що і як тоді сталося з тими, хто був в УАЗі, сказати не можу. Відомо лише, що загинув наш двадцятиоднорічний боєць Роман Атаманчук.»

Командир роти 39-го батальйону територіальної оборони Юрій Лисенко:
«Автобус з бійцями 39-го БТО майже дістався до селище Червоносільське, коли шалена куля, яка влетіла через лобове скло, вразила бійця Олександра Самосадова в голову… З кузова автівки встиг вискочити боєць Сергій Нестатенко. Після того як йому пощастило вискочити з машини, він відповзав по полю вздовж дороги. Поруч з ним вибухнув вантажний автомобіль ГАЗ-66 і в його полум’ї Сергій Нестратенко згорів заживо…» Відкрити / Коментувати

2022-08-28 22:14:51 28 серпня 1921 року більшовицька влада розстріляла 46 членів Всеукраїнського Центрального Повстанського Комітету, на чолі з корінним бориспольцем Іваном Чепілком, сотні повстанців було заслано до Сибіру.
Івана Чепілка, уродженця м.Борисполя, на жаль, ніхто на його Батьківщині не знає. Не згадують Героя ні в буденні, ні в святкові дні. Повне забуття. 
За 95 років цього Великого Українця належним чином не пошановано. Проте в кінці ХІХ, на початку ХХ ст. Іван Йосипович Чепілко був визначною особистістю в Україні. Його ім’я звучало на вустах перших керівників держави не тільки України, а й Москви. Народився Іван Чепілко в м.Борисполі в 1880 році в сім’ї військового. Закінчив Бориспільське вище однокласне училище, а в 1898 р. Київське військове фельдшерське училище. Служив військовим фельдшером в Стародубському полку, з 1901 р. працював в Київському військовому шпиталі. Військовий фельдшер завжди сумлінно виконував свої обов’язки, але ніколи не мирився з тим, що Україна підневільна.

ВУЦПК створений Іваном Чепілком 18 березня 1921 року в Києві.
Його головним завданням було забезпечення підготовки до загальноукраїнського повстання проти більшовицького режиму. Кінцева мета – відновлення суверенної Української Народної Республіки. Політично повстанський комітет орієнтувався на уряд Симона Петлюри в екзилі. Для військово-оперативного керування за кордоном в місті Тарнові був створений Повстанський партизанський штаб під керівництвом Юрія Тютюнника. 
Штаб комітету ВУЦПК спочатку розташовувався у Києві, згодом, з метою конспірації, перемістився у м.Ірпінь. Його комендантом було призначено племінника голови ВУЦПК Миколу Чепілка, який очолював Бориспільське антибільшовицьке повстання в 1920 році.

За короткий період діяльності члени ВУЦПК призначили своїх уповноважених в багатьох містах і селах України, встановили тісні зв’язки з Державним центром УНР, що діяв у еміграції, а також налагодили контакти з деякими партизанськими загонами і організаціями.

На контакт вийшли також представники повстанських організацій Холодного Яру, Білої Церкви, Умані, Катеринослава, Переяслава та інших місцевостей. Таємні агенти губчека повідомляли своїх керівників: населення розчароване радянською владою і підтримує ватажків повстанського руху, в регіонах відбувається активний розвиток мережі осередків опору. Зокрема, за інформацією агентури більшовиків, посланець «повстанської республіки» Холодного Яру на прізвище Пустовійт сповіщав Івана Чепілка, що лише там діє 4–6 тис. повстанців, а при потребі цю армію на Черкащині можна буде збільшити до ЗО тис. Іван Чепілко розраховував на велику повстанську армію, більше 100000 осіб, яку масово підтримає український народ. Склади зброї були облаштовані в кожній губернії. Здавалось, для перемоги нічого не бракувало.

Голова Всеукраїнського Центрального Повстанського Комітету Іван Чепілко за короткий час організував роботу так, що і Симон Петлюра, і Юрій Тютюнник визнали ВУЦПК вищим військовим і цивільним органом ,національної влади в Україні, провідником ідей та виконавцем завдань закордонного повстанського штабу. Вони надсилали повстанцям фінанси й директиви щодо ведення національно-визвольної боротьби, агітаційні матеріали та звернення провідників УHP. Станом на весну 1921-го всі завдання зводилися до одного: готувати повстанську мережу й населення до всенародного виступу, зупиняти стихійні протести, очікувати наказу Головного отамана про початок Всеукраїнського повстання. Його планували на весну 1921 року, згодом за вказівками С.Петлюри цю дату два рази переносили. І це було фатальною помилкою, що коштувала життя сотням повстанців. Чекісти випередили їх, завдавши в червні 1921-го смертельного удару підпільній мережі в Україні. Упродовж майже двох місяців було знищено десятки організацій, припинили боротьбу або ж загинули сотні отаманів, терор знизив до мінімуму прагнення населення чинити опір. Відкрити / Коментувати

2022-08-26 19:46:01 Тому він погодився вжити кадри ОУН в боротьбі за Карпатську Україну, але відмовився дати наказ до повстання в Західній Україні в 1939 році, коли розліталася Польща, за що пізніше його крайньо революційні противники обвинувачували в бракові революційности. Під його проводом ОУН не піддалася також спокусі розгорнути масову партизанську боротьбу в Україні під час німецько-совєтської війни, воліючи на короткий час жертвувати своїми організаційними впливами, замість безкорисно жертвувати людським життям для короткотривалого ефекту й організаційних амбіцій." Відкрити / Коментувати

2022-08-26 19:46:01 26 серпня 1939 року в Римі відбувся ІІ Великий збір Українських націоналістів, що ухвалив політичну програму Організації українських націоналістів, проголошено український націоналізм ідеологією ОУН, встановлено потребу розбудови устрою Української держави на засадах націократії, головою ОУН надалі обрано А. Мельника.

Багато відомо про його діяльність, але за тим, що робить людина завжди стоїть її особистість і характер.
Чим був такий особливий Андрій Мельник діляться в своїх спогадах його сучасники.

Із спогадів Михайла Бажанського: «Багато разів стрічався я пізніше з полк. Андрієм Мельником, та всі ті зустрічі бліднуть супроти цієї першої, найсильнішої і найхарактернішої. Потім приходили тільки доповнення та висновки з того, що було сказане в днях келійної науки. Нові зустрічі тільки впевнили й підсилили мене в переконанні, що це людина непересічна, людина з шовку і водночас з криці, людина, що ніколи не відступала з раз прийнятих постанов і своєю поставою та прикладом змушувала інших триматися того самого».

Зі спогадів Євгена Маланюка: Він був справжній геній такту, куди входили такі складники, як природна вихованість — в його випадкові вона просто вражала! — природна вроджена інтелігенція і якийсь цілком природно згармонізований з ними естетизм. Вони в нім були безпомилкові, а цього не можуть дати ні Ітон, ні Оксфорд — вживаючи цих назв символічно — в такій природній формі. їх дають лише родина й раса. Або, може, тут джерел їх треба шукати в сфері надприродній? В області віри? Бо Андрій Мельник, як знаю, був людиною і релігійною, і церковною.

Ці властивості Андрія Мельника, цей, не вагаюся сказати, чар його особистости — «єдвабна криця» — відчували, певно, всі. Пригадую, що донька пані дому, де ми в Жмеринці щоденно обідали, гімназистка років 12-13, наївна й пустенька, як Уля в «Мині Мазайлі», не могла приховати захоплення поведінкою і мовою — панночка була в періоді немилої їй «українізації» — і якось несподівано сказала мені «в таємниці»: «От якби такі були українці, то я б перша українізувалася». Не здивувався я цією «сповіддю» тоді, як не дивуюсь і тепер: це був психологічний відрух юначки, що побачила й відчула тоді досить уявний український «вищий світ» серед примітивізму, простацтва, а то й хамства довкільної щоденности… Справді, навіть мовно цілком природна органічність її у Василя Тютюнника та шляхетна вишуканість в Андрія Мельника могли зробити враження не лише на панночок.

Із спогадів Миколи Капустянського: «Полковник Андрій Мельник мав чесноти вояка-лицаря без страху й догани. Йому завжди уявлялася вимріяна ним, подібно лицарям середньовіччя, прекрасна Дульчінея; золото-блакитна Україна на всіх її широких ланах від Карпат до Кавказу. За неї і для неї Андрій Мельник був завжди готовий з відвертим заборолом ставити чоло всім її ворогам-займанцям подібно легендарному лицареві Дон Кіхотові. Тут корінь та істота шляхетних вояцьких властивостей та смолоскипів його безкомпромісово-соборницьких переконань та настанов як українського державника. Назагал це був муж-вояк не красного слова, ефектів і тріюмфів, а жертвенного чину, творчої праці і шляхетних форм боротьби на внутрішньо-українському форумі».

Із спогадів Юрія Пундика: «Спокуса влади й сили — велика й часто непереможна. Андрій Мельник мав у своїх руках владу, підтриману силою його організації, але ця влада ніколи його не спокусила тому, що він був зразком тієї ідеальної української людини, до якої прагне український націоналізм...

Як колишній військовик та активний учасник війни за українську державність Андрій Мельник був свідомий факту, що кожна революція освячується кров’ю її слуг. Але клич «революція потребує людської крови» не був для нього абсолютом і самоціллю. Він не вірив у революцію для самої революції і революційний порив для пропагандивного ефекту. В його розумінні революція мала служити тільки конкретним справам національної й державницької рації, бо кожна зайво пролита краплина крови — це національна втрата. Відкрити / Коментувати

2022-08-24 22:46:16 «Воєнна доктрина»- праця воєнного теоретика і члена ОУН Михайла Колодзінського.

Доктрина наповнена культом сили, героїзму та війни. В деякій мірі це продукт доби екстремізму, що почалась перед початком Першої Світової війни. Доктрина пов’язана з внутрішнім світоглядом молоді тих часів.
Перший етап праці над «Воєнною доктриною» припав на період між 1935-1936 рр.

«Лише духові мародери і нікчемні боягузи можуть верещати, що український нарід є нарід пацифістів.»

Колодзінський був переконаний, що коли Україна стане самостійною і розвине знову воєнний інстинкт, рівночасно надаючи йому відповідні організаційні форми, то ми будемо найбільше бойовим народом у світі.

Здавалось би дивним говорити про такі речі, не звільнивши жодної території, але з далекосяжними завданнями він звертався до нового покоління українських націоналістів. Він пішов шляхом Донцова, який вважав, що образ майбутньої імперської величі може звільнити українців від рабського почуття нижчості.

В наш час можна побачити як чимдуж швидше проростають паростки колись закладених зернят.
Очевидно, що подібні зернята можуть прорости лише в дійсно придатному до цього ґрунті.
Вся ця ідея не штучна програма, а нагадування.
Нагадування про те, хто ми і наскільки грандіозний потенціал маємо. Відкрити / Коментувати

2022-08-22 16:32:16 З доповіді д-ра Фредерика, 19 вересня 1943 року.

Мене завжди дуже цікавила ця партія, колишня У. В. О., тоді О. У. Н., очільника якої, полковника Коновальця, що його в Ротердамі вбив чекіст, я добре знав особисто. Від часу його смерти я втратив зв’язок із цією фракцією українського політичного руху і у Львові не розмовляв з жодним з її представників. Тож мушу задовольнятися тим, що мені про неї розповідали.

Відомо, що українські націоналісти поділені на дві групи:

а) Прихильники Мельника, наступника Коновальця, який тепер перебуває в Берліні і не займається активною політикою. За прикладом свого ватажка ці українці утримуються від будь-якої безпосередньої політичної діяльности, спостерігаючи за розвитком ситуації. Вони становлять меншість у партії.

б) Більшість належить групі «Бандера». Вона дуже активна і вороже налаштована, а тому проти неї потрібно вести боротьбу. Ця група має багато прихильників у Парижі. Вона вороже налаштована до Райху, закидаючи йому, що він не створив Української держави, на чолі якої, звісно же, стали б українські націоналісти. Їхні звинувачення і критика достатньо відомі, а тому немає потреби їх ще раз переповідати.

Що вони являють собою насправді? Також і тут дуже складно дати правильну оцінку, оскільки висловлювані думки різняться між собою. Одні запевняють, що на їхньому боці вся молодь, інші стверджують, що вони не мають майже ніякого впливу. Беззаперечний той факт, що їм бракує провідників. Основних аґітаторів заарештовано. Ті з них, кого я знаю в Парижі, – посередності, без політичного світогляду, надзвичайно легковірні та довірливі. Існує небезпека, що вони можуть стати легкою здобиччю англійської пропаґанди й аґентури англійської розвідки, що, на жаль, часто трапляється у Франції.

Польська пропаґанда, дуже добре проінформована в цьому сенсі, час від часу пропонує цим українським націоналістам антинімецьку співпрацю. Здається, що ці пропозиції – принаймні досі – вони відхиляли.

Радикальні націоналісти групи «Бандера» мають, на мою думку, справді сильний вплив на українську молодь. Як можна цьому запобігти?

Збільшуючи набори рекрутів й організовуючи українські СС. Ці заходи, здається, користуються загальною популярністю серед народу. Цей бідний і геть зубожілий народ, жертвуючи дуже дрібні суми, за кілька тижнів зібрав для українських СС 2 500 000 злотих (1 125 000 райхсмарок). Відкрити / Коментувати

2022-08-20 22:01:29 Відкрити / Коментувати

2022-08-20 22:01:25 У першій половині травня після проведення розвідки легіон залишив Морочин і Дияконів, перейшов Буг і швидким маршем вийшов у район Бубнів, Бискупичі Шляхецькі (нині с.Соснина Іваничівського району Волинської області), Іваничі. Передислокація легіону виконала сама - собою ще одне завдання німців – активність загонів УПА в цьому районі різко знизилась. Більше того, у липні 1944 року до командування легіону з проханням зарахувати до його лав звернувся численний відділ УПА, правда з вимогою залишити єдиною бойовою одиницею. На відповідь командування УЛС, що відділ буде розпорошений між іншими підрозділами Легіону, бандерівці на такі умови не пристали, щоправда кілька рядових бійців добровільно вступили до УЛС.

16 липня у Бискупичах відбувся перший випуск Підстаршинської школи УЛС з урочистим молебнем і парадом.
З наступом радянських військ в липні 1944 року УЛС перейшов на польську територію.
Приводом до таких дій німців були закиди про спроби порозумітися з АК і УПА, які, напевно, справді були. За час переговорів про подальшу долю легіону, з його лав дезертирувала одна з чот до УПА. Деякі представники УЛС вели також таємні переговори з командиром мельниківського повстанського загону ім. Павла Полуботка Іваном Кедюличем («Чубчиком») з метою перевести легіон до України для розбудови нових повстанських відділів мельниківців у Карпатах.

З березня 1944 року Український легіон самооборони входить до оперативного підпорядкування німецької Служби безпеки (СД) як 31-й охоронний батальйон СД («31 Schutzmannschafts Btl. d. SD»). Представниками німецького командування при батальйоні були капітан О. Асмус, а після його загибелі влітку 1944 року на території Польщі — майор В. Бігельмаєр.
У жовтні 1944 року батальйон було переведено в Моравію.А в січні він увійшов до складу Українського Визвольного Війська.
Після короткого перебування в Австрії на зламі 1944-1945 років, у лютому УЛС перевезено залізничним транспортом на станцію Прагеско (біля Марібору) до Словенії, де він розташувався в селах Шпільфельд, Обершварц і Унтершварц. Німецьке командування планувало використати легіонерів у боротьбі з югославськими партизанами Й.Тіто, організаційно включивши його до складу дивізії «Галичина».

11 березня 1945 року частина вояків легіону під проводом хорунжих Р. Кивелюка («Ворона») та «Коваля» вирішили самочинно перейти на бік партизанських формувань четників генерала М. Михайловича, щоб пізніше з їх підтримкою повернутися в Україну. Але німцям за допомогою Л. Макарушки вдалося повернути втікачів.
Про це також знадує Орест Корчак Городинський у своїх спогадах (2 дні у партизанці).
За рішенням німецького командування батальйон було розформовано і приєднано до дивізії «Галичина». Вояки колишнього Українського легіону самооборони в квітні 1945 року присягнули на вірність Україні і в складі різних частин Української Національної Армії воювали проти наступаючих радянських військ, за що чимало з них було нагороджено медалями. Саме в цих останніх боях УНА загинув колишній перший командир Волинського легіону М. Недзведський. Інший командир батальйону — полковник П. Дяченко був призначений командиром бригади "Фрає Украіне"-"Вільна Україна" Відкрити / Коментувати

2022-08-20 22:01:24 Український легіон самооборони або 31Бтл СД

Це було українське військове формування у складі Збройних сил Третього Райху,створене у вересні 1943 р. на основі повстанських загонів ОУН (м) на Волині, командування яких в результаті конфронтації з ОУН (б) вирішило досягнути угоди з німцями для захисту українського населення від збройних нападів польських та радянських партизан.

Історія формування легіону розпочалась із затримання підрозділом польської допоміжної поліції зв'язкового на псевдо «Окунь». З огляду на значну кількість агітаційний та пропагандистських матеріалів ОУН-М, виявлених у затриманого, поляки передали «Окуня» до Луцького гестапо. Про цей випадок досить швидко дізнався один з очільників мельниківців у Луцькому повіті Михайло Солтис («Черкас»), котрий відразу ж підкинув в гестапо листа з погрозою всебічного і всеохоплюючого терору проти представників німецької влади та Вермахту. На диво відповідь на той своєрідний ультиматум приніс сам «Окунь», котрий також повідомив, що німці, а точніше Луцьке СД пропонує перемовини.

Повітова нарада, яку скликало керівництво мельниківської сотні, прийняла рішення про можливість таких переговорів і призначило керівником української делегації «Черкаса». У вересні 1943 року на одному з приміських кладовищ Луцька відбулась зустріч мельниківців і німців.
Наступна зустріч відбулася за тиждень. Українська сторона погодилась на співпрацю локального характеру, але висунула ряд умов:

Організація сильного військового відділу.
Відділ буде діяти на території Волині як партизанський.
Завданнями відділу будуть лише боротьба з радянськими партизанами та оборона українського населення перед польськими озброєними формуваннями.
Німецьке командування забезпечує повністю усі потреби відділу в амуніції, обмундируванні і зброї.
Командування відділом здійснюють виключно українці, німецьке командування не втручається у внутрішнє життя відділу.
Відділ не буде воювати з німцями, якщо і ті не проводитимуть жодних ексцесів щодо українського населення регіону та не здійснюватимуть арештів.
Німецьке командування звільнить усіх політичних в'язнів-українців з волинських в'язниць.

Через декілька днів відбулась третя зустріч, на якій німці пристали на пропозиції української сторони.
Основну масу бійців легіону становили члени ОУН(м), а також прихильники Т. Бульби-Боровця та Фронту української революції. В УЛС влилося чимало колишніх політичних в'язнів, випущених із німецьких тюрем згідно з домовленістю між мельниківцями та шефом поліції Волині й Поділля д-ром Піцом. 
Одними з основних людей в Українському легіоні самооборони були колишні полковники Армії УНР В. Герасименко (1892—1975, прізвище «Тур») та П. Дяченко («Квітка»). Останній був відомий як командир легендарного кінного полку «Чорних Запорожців», що відзначився під час Першого зимового походу Армії УНР у 1919-20 рр. Військовий штаб очолював поручник М. Солтис («Черкас»).

Організаційно легіон складався з трьох бойових і однієї господарської сотні (командири — сотники «Нечай», М. Карковець, Ю. Макух та О. Гуня). Загальна кількість бійців — близько 500 осіб, за іншими даними, — понад 1000. Частина була озброєна гвинтівками, 20 ручними і 2 станковими кулеметами та 2 протитанковими гарматами. Формально УЛС вважався моторизованим підрозділом, проте на озброєнні замість автомобілів мав тільки селянські вози. При легіоні було створено спочатку підстаршинську, а з літа 1944 р. — старшинську школи. Легіон навіть видавав свій часопис «Український легіонер».

Легіон діяв на Волині, згодом — на Холмщині (Грубешів, Новий Сонч, Криниця, Бохня, Тарговіце, Клай).
Конфронтація мельниківського легіону з бандерівською УПА тривала й надалі. Так, на початку квітня 1944 р. УЛС вступив у бій з загоном УПА в с. Лудині Володимирського повіту. В результаті бою двоє упівців загинуло, а ще одного було важко поранено. Відкрити / Коментувати