Не притулятися Хоча з цього боку двері мали не відкриватися | мінпопкульт

Не притулятися
Хоча з цього боку двері мали не відкриватися

Якось на станції метро Палац спорту я зустрів Антона Слєпакова. Ми не знайомі особисто, і саме це мені видалося цікавим.

Що думають про свою відомість суперзірки, зрозуміло — вони самі кажуть, ця тема чудово висвітлена в поп-культурі. А от як себе почуває артист, який робить куди менш популярну та відому музику?

Чи відчуває на собі чийсь погляд «він, не він»? Чи знає, наскільки прикольно — їхати з ним в тому вагоні, ввімкнувши в Spotify саме його пісню?

Та менше з тим, це просто думка, яка чомусь згадалась у зв'язку з виходом нового альбому вагоновожатих «Вогнепальне».

До всього звикаєш
Але завжди вкрай складно тримати удар,
Коли не чекаєш
Коли забуваєш, що навіть на мить не можна перепочити та посміхатися
Здригати повітря, випустити пар
Та не притулятися

Писати про цей альбом я мало що можу — він з тих, що каже все сам. Проте, вже другу платівку (і першу українськомовну) гурту вдається перекладати мову війни на зрозумілий столиці діалект.

І якби їхні треки відчувало і розуміло стільки ж київських хіпстерів, скільки вважає за необхідне розповісти по всьому фейсбуку про свою повагу до Слєпакова, не було б у нас такого явища як діджей-сети в московських клубах і обговорення російсько-татарських зірок-боягузок.