2023-05-14 21:34:41
Неважливо, 5 років дитині, 25 або 40, якщо ви - мама, ваше завдання не змінюється: ви вміщаєте почуття, гасите страх, даєте стійкість.
Крім вас зробити це нікому. А без цього людині важко жити.
До чого тут це, запитаєте? У прямому розумінні при всьому. Про людину, яка отримала від батьків опору, кажуть: "Нічого його/її не бере", або "У сорочці народився/лася" і т.д. А ниття, хвороби, погане самопочуття та вічні неприємності – це не доля, а заклик про допомогу, пошук точки рівноваги.
У будь-якому віці трапляються моменти, коли хтось має дати опору ззовні. Навіть якщо всередині у тебе тисяча опор, часом потрібна тисяча перша, нова. В ідеалі – її дають батьки. Коли батьків немає або вони не можуть, тому що самі без опори, тоді дають друзі, подружжя, психотерапевт, тимчасово стають для вас на батьківське місце. У подружжі добре, якщо це роблять по черзі: я тебе підтримаю зараз, тому що у мене є вільна енергія, а потім ти мене, коли ти маєш ресурс. Обов'язково по черзі, інакше постійно підтримуючий ризикує "прирости" до батьківського місця.
Якщо ви - мама, дбайте про вільний внутрішній простір, куди може прийти дитина і принести свої почуття. І ви їх не злякаєтеся, не знеціните з переляку ("чи варто плакати через таку нісенітницю!"), не пробуйте "вимкнути", не витримуючи її болю ("чого соплі розпустив/а! Великий/а вже!" ), не втечете, сховавшись у зайнятість чи хворобу ( "мамі погано/мама зайнята, потім" ) і нападете превентивно, вивалюючи на дитину свої власні почуття.
Останнє особливо важливе. Іноді мами в намірі підтримати плутають "давати" та "брати", а отже, плутають ролі. Так буває, коли мати сама росла без емоційної батьківської опори. І тепер ділиться почуттями з дитиною, "щоб наші стосунки були довірливими, а не як у мене з мамою". Деякі мами пишаються тим, що вони з дітьми "друзі" і все розповідають один одному. Я питаю тоді, а хто там у вас мама? Якщо дитина в курсі ваших емоційних та інших проблем, чи є в неї ресурс вам допомогти? А чи є сили впоратися з почуттям безпорадності, яке віна відчуває, коли бачить ваші страждання і не вміє їх припинити? І чи повинена? Ні, звичайно, каже мама, нічого віна не винна! Але дитина чим молодша, тим більше егоцентрична (це норма для дитини), і в її сприйнятті - все, що відбувається, трапляється через неї або заради неї. І ви з вашими проблемами також.
Що, зовсім не говорити про свої почуття?
Говорити. Але тільки про ті, що прямо зараз перебувають у контакті з подіями, у центрі яких ви і дитина. "Ти злякався петарди? Я теж злякалася, але вже заспокоїлася. Іди, я тебе обійму". "Я не можу зараз малювати з тобою, я засмучена, хочу посидіти та заспокоїтися. А потім помалюємо". "Сьогодні після садка не підемо на майданчик. Я сильно втомилася на роботі, хочу трохи полежати. А після вечері почитаємо чи пограємось з тобою". І ніяких "Бабуся тільки про себе і думає, їй нафіг онуки не потрібні!", або "Твій тато не хоче мене вислухати", або "Якщо я не дороблю цей проект до п'ятниці - це катастрофа". З вас двох мама - ви, це ви вміщаєте почуття дитини, а не вона ваші. Треба поскаржитися, чи хочеться "на ручки"? - дзвоніть своїй мамі або подрузі. Поплачтеся чоловікові, дружині, сестрі, хрещеному, коханому дядькові. Або сходіть до психолога, чи до церкви, чи до спортзалу. Вони великі, більше за вас або такі ж, як ви, і у них є місце для ваших почуттів. Дитина - маленька, у неї вашим почуттям місця немає. Не плутайте це, будь ласка.
І дбайте про себе. Це ваш обов'язок, якщо у вас є діти.
Мама у Телеграмі діліться з рідними, можливо комусь саме ця стаття допоможе.
7 views18:34
М
