​​сьогодні мені написав друг з луганська я думала: він вже вме | моrський

​​сьогодні мені написав друг з луганська
я думала: він вже вмер
але ні, ось пише, що все буде україна

ви можете подумати:
як це друг з луганська, ано?
а я скажу вам, він взагалі з алчевська
теж вже 8 років, як окупованого
міста донецько-юр‘ївського заводу
що його засновник — олексій кирилович алчевський — кинувся під потяг у петербурзі 1901 року

я була на другому курсі, україна — на другому році війни
працювала тоді після пар в торговому центрі
друг з луганська приніс мені книжку
потім прийшов ще раз
і ще
вчився на диригента, разом з вишем переїхав з війною у київ, мав оксамитовий голос і музикальні пальці

грав мені на гітарі біля озера на лісовому
розповідав про луганське море
працював після пар у конторі обробки шкіри
вихідними — купував пелюстки у ромської жінки, що торгувала в підземці на позняках
і збирала щотижня відмерлі троянди для нього
побачення на даху — пам’ятаєте була така розвага у києві?
за спинами чужих поцілунків, ми курили й тілами торкалися хмар

потім мій друг з луганська повернувся в окуповане рідне місто

і я не могла збагнути
наскільки ж сильно треба любити бетонні брили
щоб обрати життя під дулами автоматів
наскільки ж сильно треба бути самотнім
щоб шукати любові серед страху заспівати української пісні

можливо, це все олексій кирилович алчевський
ділиться смутком з народженими у місті двох заводів — коксохімічного й металургійного
можливо, це надто ворожий київ, що перемолов його і його музикальні пальці
а може і дім буває так глибоко врослий у серце

мій дім — це згусток тепла поза простором
мабуть, не для всіх так
не для мого друга з луганська, тобто з алчевська

він живий, не пішов убивати мене і тому ще не вмер

видихаю з полегшенням й думаю

як існувати у цьому світі, де соромно й сказати комусь, що радієш життю друга в окупованому луганську