2022-04-16 23:46:27
Дружина, мовчить нічого не каже, бачу, що зараз зірветься, бо Вінніпег виявився для неї не такий вже привітний, як нам описав імміграційний офіцер на кордоні. Куда ти їдеш? питає. Я зразу не знайшов, що відповісти, кажу їду подальше від цього похмурого міста. На мейн стріт, вітер ганяв папір, пластикові кульки. По мірі приближення до Норз Енду, картина ставала все похмуріша, але коли побачили Українську церкву, то якось полегшало на душі.
Виїхали з міста, за вікном темно, неприємно сиро, температура - 5. Їдемо хвилин 30 і попали в Селкірк Манітоба. Десь біля 4ї знайшли маленький, але чистий готель, трошки перекуняли і о 10-й повертаємось назад в Вінніпег, любиме місто. Щастя, що побачили ту церкву, то ж хоть була якась надія, що хтось щось підкаже, порадять, інтернету і смартфонів тоді не було. Зайшли, правилась служба, люди почали повертати голови, бо в той час в Канаду приїздили одиниці.
Після закінчення служби, до нас, почали підходити люди,, жінка священника, питали, хто ми , звідки, де зупинились.Потім запросили на недільний чай і перекуску. Ніколи не забуду, як якась добродійка діставала питаннями, чого ми не будуємо Україну, а приїхали сюди на все готове, а інша "втішила", що нам в Канаді нічого не світить, тільки важка праця на будові,а дружині в будинку пристарілих. Але жінка священника попросила стареньку паню, щоб впустила нас перебути тиждень, два, поки не знайдемо квартиру. Пані погодилась, то хоч якась перемога. Але втіха була передчасна. Занесли ми речі в кімнату і вирішили поїхати за продуктами і за одне подивитись місто. Через 3 години повернулись, ключ ніби двері відкриває, але двері не відкриваються, бабуся для гарантії підклала шваброю, включила радіо на вввесь голос. Ми стукаємо, стукаємо, ніякого результату. Почав я кидати камінці в вікно її спальні, радіо затихло, бабуся виглянула обережно в вікно. Пані Юля, це ми квартиранти впустіть. Хто ви? Я не маю квартирантів ідіть, бо зараз викличу поліцію. Пів години прийшлось вводити бабусю до пам"яті.
А в неї Склеро́з. Впустила, переночували. на другий день, та ж сама історія. Думали пожити в бабусі хоч тиждень, але не там то було. В церкві нам дали кілька адрес, куда можна звернутись за допомогою з житлом і повирішувати інші питання. Зайшли в одну Українську установу, дали телефон людей, які здають квартиру, потін позвонили якомусь пану, який мав би нас завезти в держустанови, щоб ми зробили медичну картку, а також social insurance number, показати місто. Пан як взнав, що в нас є авто і ми розмовляємо англійською, швиденько вручив нам листок паперу з адресами і телефонами установ, десь вийшов і більше ми того пана не бачили, прийшлось свої справи вирішувати самим.
Заїхали до людей, які мали квартиру на Норз Енді. Мушу їм подякувати, бо квартира була дуже дешева 300$ в місяць, але вулиця, то просто жах. Вечорами, особливо п"ятниця , субота сирени поліцейських і швидких, крик, плач, армаґедон. Особливо переживав за дружину, яка плакала і питала мене:" Куди це ти мене привіз". Приходилось заспокоювати. І так півтора місяця. Голова, як бубон, стрес.
Окрема історія за пошук роботи. Тут також прийшлось не легко. Купили газету Winnipeg free press, знайшли кілька оголошень.На перших порах, ну хоча б щось. Поїхали в ці установи. Менеджери кинули нам аплікації заповнити, а там треба хоча б двох знайомих, щоб за нас поручились. А в нас не має. Ну знайдете, тоді прийдете. Деякі брали аплікації, обіцяли перезвонити, але проходив тиждень і ніхто не звонив. І тоді я вирішив піти на пролом. зайшов в один із Walmart де ми залишили аплікацію. Питаємо в Customer Service, що вони вирішили з нашою аплікацією. Працівниця, порилась в великій стопці аплікацій, але наші не знайшла. Кажу, що хочу побачити human resource manager. Вибачте, але вона зайнята
Не відступаю, кажу почекаю.
-Та погодилась, каже сідайте ось там і чекайте
Проходить година, ресурсниця не підходить.
Знову питаю, та звонить.
Виходить жінка років під 50 і тої самої заповніть аплікацію і ми вам позвонимо.
Кажу ні, або ви нам даєте роботу, або я тут залишаюсь до переможного.
3.7K views20:46
N
