Три десятки українців у весільному комплексі: розповідь Іри | New Life | Україна - Польща
Три десятки українців у весільному комплексі: розповідь Ірини Борисенко для New Life
Ми з синами, 16-річним Богданом та 12-річним Германом, поїхали з Житомирщини 6 березня. Своїм авто дістались кордону з Польщею. Далі було дуже складно: моїх хлопців не брали в жоден автобус. Чекали 4,5 години, діти замерзли, поки один військовий не попросив нарешті нас відвезти. Автобус «Богдан» був дуже холодний, але це вже щось.
У Польщі зустріли теплим супом. Ми попрямували на розподільчий пункт для біженців, отримали стартові пакети. Хотіли їхати до Кракова, адже домовилися з нашими волонтерами про житло там, та чекали потяга. Але він був переповнений, тож повернулись в розподільчий пункт. Людей на той момент було стільки, що ми вже не могли навіть сісти. Взагалі на переході поряд з Равою-Руською тяжко. В інших переходах є автобуси, які забирають людей на інші країни, на міста, а тут тільки потяг.
Хтось з волонтерів сказав: хочете, їдьте до Варшави. І ми поїхали, майже 1,5 доби не спавши. Телефонували в центри допомоги в пошуках житла, та нам сказали, що нічого немає. Але українці знайшли нам місця у весільному комплексі в селищі під Варшавою.
• Про життя у готелі
Поляки нас забрали. Було страшно їхати незрозуміло куди, та ще й з людьми, які говорять незрозумілою мовою. До того ж, були втомлені. Нас розселили в одну з житлових кімнат на верхньому поверсі. Вона невеличка, але місця достатньо, є балкон. На першому поверсі розташовується весільна зала.
Тут приблизно 32 людини, і в кожної свій характер. Але хазяйка, пані Герміївна, непроста: вона керівник, на неї працює багато людей. Тож вона намагається всіх поставити на місце, помирити. Їй 57 років, і вона поводиться, наче мама: десь притулиться, десь таблеточку дасть.
Усіх забезпечує продуктами, всім необхідним. Тут є професійна кухня, але те, що готують, наші дітки не їдять. В польській кухні дуже багато моркви, приправ, а малі звикли до іншого: борщу, котлеток. Тож хазяйка пішла нам на поступки. Готуємо на цій кухні у великих гарниках, тобто каструлях, українські страви.
• Про навчання дітей
Спершу, коли наші мами пішли влаштовувати дітей до школи, малих не брали. Тож з директором поговорила наша пані. Вона має вплив в містечку, і абсолютно всіх діток взяли.
Взагалі школа для дітей в Польщі обов’язкова, на відміну від садочка. Дається 20 днів, щоб мама обрала заклад, навіть якщо українка планує їхати далі.
Мій Богдан в Україні ходив до 10 класу, а тут – до 8. В цій школі це найстарший клас, старші діти ходять в ліцей. Герман продовжує ходити до 7 класу. Обом дуже подобається. Програма не настільки складна, є взаємоповага і дитини до вчителя, і вчителя до дитини.
• Про працевлаштування
Пані сама і завозить, і забирає українок з роботи, і навіть дає машину. Тож якщо необхідно, я добираюся безкоштовно, куди треба. Але сама поки не йду на роботу через стан здоров’я: нещодавно хворіла. Лікувалась в шпиталі в Пясечному абсолютно безкоштовно. Там тільки запитали, коли я перетнула кордон.
В Києві я працювала в на гарній керівній посаді, а тут потрібно закочувати рукави і все починати спочатку, вчити мову. Якби я була одна, можливо, це була б інша розмова. Пішла б на роботу, на якій одразу пропонують житло. З дітьми таких пропозицій нема, і навіть з орендою важко.
• Про повернення додому
Ми планували попрямувати в Німеччину, але їхати незрозуміло куди не хочеться. До того ж, в Польщі велика спільнота українців, які допомагають з роботою. Та й поляки - братній народ.
Хлопці повертатися не хочуть, вони дуже адаптивні. А я хочу додому. Мама, брати, сестри, чоловік, його мама, - всі лишились в Україні.
Нам поки дозволяють тут бути до кінця травня. Маю надію, що максимум місяць – і поїдемо додому.
#NewLife_історії
