Вікна старих кімнат Я дивився на себе із вікон старих кімнат | Ніколассон

Вікна старих кімнат

Я дивився на себе із вікон старих кімнат і калюж вина,
Необачно пролитого там, де життя стіна розділила на́
Рівноцінні відрізки, один із яких - «тоді», а один - «тепер».
Я дивився на себе, як вічний блукач на дім.
Як живий на смерть.

Я дивився на себе і бачив, як кожен крок переводив плин,
Як сплітались у небі плеяди нових зірок і мене вели
До моменту, коли та людина, якою був, нареклася «я».
Я творив себе, ніби із глини, і з сотень букв збирав ім’я,
Відібравши десяток. Я бачив старі місця і старі міста.
Залиши́вши позаду згорілий скелет мерця із опор моста,
Я кидався у води нескорені, плив назад і торкався дна,
Та мене не пускало у вчора, а в слові «завтра» була війна.

Я дивився на себе іще на усіх місцях, що тепер пусті
У руїнах і щебені - вирвано кожен цвях і цеглину стін,
Лиш покинуті вікнами рами і порох скла на підошвах ніг…

Я дивився на пагони травня, та все, що бачив - лютневий сніг.

Не відвикши від мирного неба й нічної тиші в моїх містах,
Я укотре дивився на себе з усіх шляхів, що колись топтав,
Наближаючи сонячний обрій, на грань якого повзла гроза.
Я дивився на себе.
Безпомічно.

І безмовно гукав назад.

(25.V.22)