прокляття скільки тут неба - броди й молися, тільки от сонця | Ніколассон

прокляття

скільки тут неба - броди й молися,
тільки от сонця уже нема.
західний обрій дрижить, як листя,
поки на нього повзе пітьма.
серпень малює маршрути втечі
жовтим на листі посохлих крон.
з дня вигорає крізь попіл вечір,
колір якого віщує кров.

літо, яке не прийшло, судомно
плани виносить втекти із мап.
що тут зосталося нам від дому?
тільки малюнки, які зима
вивела пальцем на зрізі суті,
ніби порослий у шибку шов...
серпень іде і лишає лютий.
лютий ніколи від нас не йшов.

скільки тут неба - і все отруйне,
чорна змія зоставляє слід,
променем захід карбує руни
захисту рідних кордонів від
ворога гнилі, яка стікає
ранами в землю і там болить...

ось тобі ймення - біблійний Каїн,
підла мерзота гірких боліт.

хай тобі буде немилим світло,
палячи очі вогнем твої,
хай розірвуть тебе пальці вітру
і розпорошать на всі краї,
хай ти подохнеш, згниєш і втратиш
волю чвалати, не збившись з ніг,
хай твої скошені тлінням раті
зляжуть в обіймах одвічних снів.

хай тебе більше не стане, доки
землю обносить тужни́й Борей,
вороже мій, ти гидотна покидь.
гний в чорноземах, і хай бере
рештки твої велелюбна Ма́ра
й мотанки з них завертає, чим
виплете в небі отруйні хмари,
що перехилять на вас дощі.

місця тобі на землі не буде,
вицвіла мохом мерзенна тля.
хай твоє ймення забудуть люди.
вкрита печаттю незламних клятв,
хай твоя сутність у землю ляже.
і не воскресне до скону зим.

цим я тебе прирікаю, враже.
і проклинаю довіку цим.

(10.VIII.22)