​​Я би переписала анотацію до цієї книжки так: 'Дівчина укла | 📚 Непозбувний книгочитун

​​Я би переписала анотацію до цієї книжки так:

"Дівчина укладає угоду з дияволом, що буде жити, поки не задовбеться. Наступні 300 років та 500 сторінок вона намагається не задовбатися жити, шукає прекрасне у жахливому, сенс життя посеред розпачу, складнощів та війн. І постійно знаходить".

"Незриме життя Адді Лярю" - абсолютно прекрасна книжка, з тих, які мені небезпечно читати. З тих, коли загрузаєш, і читання здається найважливішою задачею на поточний момент. Робота, особисте, плани - все летить в прірву, поки не дочитаєш. Мені такі книжки рідко трапляються, і от саме цей момент

Родзинок тут багато. Наприклад, угода з дияволом полягає в тому, що дівчину ніхто не пам'ятає - всі начисто забувають її, як тільки закривають двері (це не спойлер, бо про це написано в анотації).

Жити в таких умовах важкувато - ані квартиру зняти, ані заміж вийти, ані на роботу влаштуватися, ані навіть обід у кафешці замовити - офіціант тупо забуває, навіщо йшов до повара.

Цікаво ж, ну?

Ідей, шарів та місця для роздумів у книзі взагалі багато. Від того, який слід ми лишаємо на світі після себе (це наскрізне і найголовніше у романі). До мінливості наших бажань та мрій, відповідальності за це і прощення. Що б було, якби наші емоційні бажання збувалися, чи готові ми насправді з цим далі жити, і чи треба нам потім цим "тикати" в обличчя все подальше життя? Типу "ну ти ж сам це просив, давай жри тепер".

Люди помиляються. У своїх бажаннях. У своїх мріях. У оцінках свого стану. Люди змінюються і змінюють свою думку. То чи не варто їм це прощати і бути терпимішими?

І ще тут є абсолютно, абсолютно прекрасно виписаний епізод про те, що відчуває людина, яка знає, що їй лишилося зовсім трохи прожити.

Спробувала без спойлерів, але це було важко. Бо це така книжка, про яку хочеться з кимось поговорити, обмислити.

Словом, це було круто. Я вражена. Дякую Вікторії Шваб, що написала, Ірині Вернигорі, що переклала і "Книголаву", що видали.