Цього року багато читала Забужко. Мене заспокоює її текст, її спосіб викладання думок, її сторітелінг найвищого рівня і для балансу мене багато що бісить у її книгах.
Тож я перечитала оповідання та вірші, здолала «Музей покинутих секретів» і прочитала «Найдовшу подорож».
Колись дуже давно я писала диплом «Помаранчева революція у публіцистиці Оксани Забужко», з якого майже нічого не пам’ятаю, окрім довгих ночей з енергетиками. Збірка Let my people go була важливою на той час та може й варто її знайти та перечитати - порівняти з сьогоденням.
Колись повернуся і до «Найдовшої подорожі», але поки вам пораджу. Це довгий есей, що допомагає зібрати все, що знаєш у купу та налаштувати фокус, якщо десь маєш прогалини у знаннях. Книга розрахована на іноземних читачів, але нам теж варто погортати.
Поза сторінками, насичена і «Музеєм», думала, що свого часу русифікація через книжки була такою помітною, такою наскрізною. От, наприклад, згадала, що у певний момент з'явилося багато магазинів дешевих російських книжок, дешевих навіть для моїх студентських мінімальних заробітків. І ми скуповували усе, що трохи зацікавлювало в описі, і читали й знову купували. Українських перекладів того часу я пам'ятаю мало, лише сучукрліт (і дякую, що молоді письменники тоді писали те, що мені заходило).
І зараз, звичайно, думаючи про популяризацію читання, насамперед хочу, щоб українські книги та українські видавництва тримали цю оборону.
