НАМИСТИНИ Щось сусід мені набрид, Я кажу йому: - Люби моє! | Філософія життя

НАМИСТИНИ

Щось сусід мені набрид,
Я кажу йому:
- Люби моє!
А він жінку любить.
Я йому кажу:
- Люби, сука, моє!
А він своє голубить.
І все у нього мирком-ладком,
Порядок біля хати,
Прийшов би, зробив мені добро,
Придумав таке, одну кохати.
Бджоли, воли та садочок,
А в мене й сральника немає,
Хіба ж я що вмію, я ж ледар,
Ще й усе пропиваю.
Не чує сусід, живе собі,
Багатіє, набиває калитки,
Нічого, і я візьмусь за розум,
Я ж не дурний,
Наскладав собі золота злитків.
Е ні, я не буду їх витрачати
На хату, господарство, садочок,
То все почекає,
Нехай ходять в чому є мої сини і дочки.
А сусід мені набрид,
Не звертає на мене ні ока,
Купив собі машину,
Двір – лялечка і хата білобока.
Уже й діти дорослі,
Всі собі живуть, радіють,
Матір люблять, батька шанують,
А я не живу, а скнію.
Минуло тридцять років,
Ми стали чужими,
Межа стоїть і паркани,
А мені хочеться, щоб і я мед качав
Із пасіки зі стільниками.
Оті його троянди і пшениця в полі,
Хочу, щоб було моє!
Все, лопнуло терпіння,
Піду на сусіда війною.
Прокинувся рано-вранці
Та давай жбурляти
Злитками по садкові, по сусіда хаті.
У мене їх багато: у сараї, хаті, підвалі,
Величезні, важкі, убивчі,
Таких безліч у моєму арсеналі.
Сусід за голову:
- Ой, Боже!
Ховайся, кохана жінка! Ховайтеся діти!
Та за що ж ти нам отак?
Був нормальним, а став бандитом!
- Е, пізно, сусіде, так уже не піде,
Доки не зруйную твою хату,
Твій добробут, твоє господарство,
Не заспокоюся, не ляжу спати.
Чого живеш, як у Бога небога?
А на для мене працювати було тобі зась?
Ненавиджу все твоє господарство,
І тебе у профіль та анфас!
Сусід очам не вірить,
Руки складає, Бога благає,
Тут злитком і вбило,
Заіржав забризканий кров’ю,
Та нелюда це не зупинило,
І давай кидатися на сусідів
Із новою силою.
Убив жінку і дітей,
Скрізь одні руїни,
Не бачить, що у власній хаті
Від злиднів давно покосились стіни.
Кров, смерть, попелище,
Вітер свище,
Убивця порушив кордони,
Задоволений каже:
- Тепер зайду до сусіда без заборони.
А тут раптом лихо, на очах і тихо
Все золото в порох
І у повітря димом,
Та хіба знає убивця йому ціну,
Щодня жив бажанням єдиним.
- Полізу до розбитої хати,
Буду все тепер брати!
Риється у згарищі,
Лопатою все перекидає:
- Та де ж багатство сусіда?
Невже нічого немає?
Еге, знайшов таки,
Набив сумку та кишені,
Намисто пластмасове, собачу будку,
Об’їдки залишені.
Бджоли взяв та кинув серед двору,
За ними ж треба ходити,
А хто буде, якщо рукожопі
Його ледарі-діти.
Забрав кахлі совєцькі,
Труси жінки вбитої,
Стоїть серед сусідського двору
На все оте глипає.
- Так де ж багатство?
Де їх щастя?
Плоди найбільші на стеблах?
Загуркотіло, заблимало,
Показалося обличчя Бога із неба:
- Дурне ти, ледащо,
Зробив оце нащо?
За своє золото міг бути паном.
А тепер люди тебе ненавидять,
Вважають убивцею та хамом.
Послухало біснувате
І шукає ще чогось набрати,
У жменю попелу і швиргонув у Бога:
- Ти думаєш, я такий дурний?
У мене ще є злитки,
Їх багато під підлогою!
Дістану все, що маю і покидаю,
На все село, на кожну хату,
Будуть знати ті люди,
Як мене за дурня вважати.
Бог лийнув водою священною,
Може ж допоможе,
Убивця посковзнувся, упав,
Не зрозумів натяку,
Тільки поглядає вороже.
Дістає усю свою зброю,
Витирає на ній павутину,
Бог махнув рукою,
Що взяти з того,
Хто вбиває людей
За пластмасові намистини?
І полишив убоге,
Нема тепер у нелюда,
Ні сусіда, на золота, ні Бога.

#ОльгаХалепа
26 червня 2022 року