Рецензує глядач Не можу утриматися від репосту одного з найгли | Театр Мало Букв

Рецензує глядач
Не можу утриматися від репосту одного з найглибших відгуків на прем'єру вистави франківців "Калігула". Текст в соцмережі Фейсбук написав Дмитро Гелевера. Заради таких глядачів і варто робити інтелектуальний, а не тільки розважальний театр в Україні. Дякую, Дмитре. Нижче текст пана Дмитра Гелевери. Оцініть і ви

"Помилка всіх цих людей у тому, що вони мало вірять у театр. Якби вірили, то знали б, що кожному дозволено грати небесні трагедії і ставати богом." Камю. Калігула.

«Калігула» - перша прем'єра воєнного сезону Театр імені І.Я. Франка. Вистава, очікувано, – зла, правдива та безнадійна. Неочікувано, – повністю за межею сьогоденного дискурсу. Про тирана, але не про державника. Про катування та страти, але не заради ідей та величі нації, а заради любові. Про війни, яких не було, але герої жалкують про це. Та про людей, для яких державна зрада здається героїзмом, а героїзм - державною зрадою. Вистава режисера Іван Уривський поза межами часу. Над ним. Як і сама історія про імператора, чия безумна любов майже згубила власну імперію.

Точка відліку – смерть сестри та коханки Друзілли. Навіть для Риму інтимний зв’язок імператора з сестрою здається за межею суспільного дискурсу. А для Калігули – це останнє велике кохання до Людини. Якщо немає сенсу кохати мертву Друзіллу, то навіщо любити інших людей? Калігула покидає палац на три дні. А коли повертається – вже знає, що робити й з казною, й з невдоволеними патриціями, й з набридливими коханками.

Патриції повинні переписати всі спадки на користь держави. Страти самих патриціїв будуть відбуватися у випадковому порядку, а, при потребі, й за особистим розпорядженням імператора. А державні будинки розпусти - лупанарії - видаватимуть відзнаку за Громадянський Героїзм. Не отримав нагороду в цьому році – попрошу на ешафот.

І все це задля того, щоб перевірити силу любові своїх підданих. Терпіння патриціїв до імператора інакше ніж любов’ю не пояснити. Владні римляни готові змиритися зі смертю своїх батьків та синів, з тим, що їх дружин віддають у дім розпусти, а місце в сенаті займе імператорський кінь. Психологи називають цей стан «оправданням великих жертв». Тому й за образом субтильного імператора римлянам майорить щось більше. Вони вірять, що в блискучій сукні перед найвпливовішими людьми Риму танцює не навіжений, а сама богиня Венера!

Людський страх Калігула пояснює тим, що люди мало вірять у театр. Інакше б вже самі стали богами. А чи не є це свобода?

Ось і виходить, що Калігула до кінця доходить як більш мудра, управлінські підкована та сповнена прозрінь людина. Тому й режисер Іван Уривський дозволяє піти Калігулі достойно, «як громадянину». Достойніше, ніж вчинила Її Величність Історія з підлими патриціями-заколотниками та останнім скигленням: «Я ще живий!»

Живою грою в «Калігулі» виділяється робота двох акторів. По-перше, це гра Людмили Смородіної в ролі імператорського раба-охоронця Гелікона. Розсудливість, довірливий тон досвідченого допитувача та майже материнська турбота про Калігулу стають полінням для пекельного вогнища, що розпалили під сценою. Адже Гелікона не цікавлять такі дрібниці, як державна слава чи казна. Його життя повністю присвячено Калігулі. Цілі Гелікона виправдовують будь-які засоби. І від саме жіночого втілення цього інфернального образу становиться ще більш моторошно. Фізично боязно знаходитися з Людмилою Смородіною в одному просторі, коли вона грає Гелікона.

По-друге, це робота Віталій Ажнов в головному образі Калігули. Марить він про місяць чи пропонує відзнаку за розпусту – йому однаково віриш. Що саме здобуток місяця – це головна турбота держави. Що лише через розпусти можна заплатити данину власній Батьківщині. При виді Імператора-Ажнова серце сповнюється любов’ю. А його потурання богів та ексцентричні закони – лише підтвердження богообраності. За Ажновим в образі Калігули хочеться йти хоч у прірву. Ave Caesar!