Після розпаду СРСР перед новоутвореною Російською Федерацією | Омелян Тарнавський
Після розпаду СРСР перед новоутвореною Російською Федерацією постало питання: почати шлях держави за принципом табула-раса (з чистої дошки/листа) чи за принципом континуїтету, згідно з яким одна держава продовжує існування іншої держава, але з іншою назвою.
Якщо б РФ взяла за орієнтир перший варіант, тоді б вона навряд чи стала постійним членом Радбезу ООН і, вірогідно, втратила б ту роль в глобальній системі, яку мав СРСР (навіть його тінь). Зрештою, Росія вирішила негайно оголосити себе державою-продовжувачем СРСР.
Але просто так перейняти на себе лише його права їй би ніхто не дозволив. Це було б занадто розкішно. Щоби отримати згоду від міжнародного співтовариства, Росії довелося успадкувати й міжнародні зобовʼязання СРСР. Так наче дійшли консенсусу.
Таке рішення тогочасного керівництва РФ, на сучасний подив, всі країни ООН (в т.ч. Україна) підтримали одностайно. Так, відповідно до «Рішення Ради Глав Держав Співдружності Незалежних Держав» від 21 грудня 1991 року, «…держави Співдружності підтримали Росію в тому, щоб вона продовжила членство СРСР в ООН, включаючи постійне членство в Раді Безпеки, та інших міжнародних організаціях». Принагідно уточнюю, що цей документ досі чинний в українському законодавстві.
На основі цього тодішній президент Росії Б. Єльцин направив лист Генсеку ООН з таким формулюванням «за підтримки країн-членів СНД, членство СРСР в ООН, включаючи Раду Безпеки, продовжує РФ… прошу, щоб замість назви "Союз Радянських Соціалістичних Республік" в ООН використовувалася назва "Російська Федерація" ».
Як би зараз не було прикро, ніхто і ніде у вищих міжнародних колах цьому не заперечив. В ООН схвалили таке побажання РФ. Застосована процедура передбачала, що Росії непотрібно було окремо вступати в різні організації, членом яких був СРСР. Відтак за РФ визнали право бути представленою у всіх міжнародних організаціях замість СРСР. Одним із набутих прав, внаслідок продовжування Росією СРСР, стало членство в ООН і Раді Безпеки ООН.
Упродовж тривалого часу виникають логічні питання про те, що в Статуті ООН немає згадки про РФ, а йдеться про СРСР. Зрозуміло ж, адже з моменту укладення цього Статуту (1945 р.) відбулося чимало глобальних трансформацій. В цьому випадку ключова – розпад СРСР. Однак якраз визнання РФ всіма країнами ООН державою-продовжувачем СРСР дозволила сучасній Росії закріпитися в ролі члена цієї та інших організацій. Як наслідок, назва саме РФ, а не СРСР, фігурує у всіх документах ООН, починаючи щонайменше з 31 грудня 1991 року.
Подібна історія стосується і Китаю, позаяк у 23 статті Статуту ООН вказано, що членом ООН є Китайська республіка, хоча сучасна назва Китаю – Китайська Народна Республіка. Але і це питання вирішили: у 1971 році резолюцією ООН визнано право КНР одноосібно представляти Китай (без права на це Тайваню). Водночас зміни до Статуту не внесли, там досі член ООН «Китайська республіка». «І так згодиться».
Хитро і неоднозначно – поза сумнівом. Міжнародна система неідеальна. Вона ніколи такою і не була. Її в природі не існує. Тому подекуди серед правових рішень проникають рішення, засновані на геополітичній доцільності. Саме таким чином взагалі і зʼявилося таке поняття як «постійні і непостійні члени» Ради Безпеки ООН та держави-члени, які мають право вето. А з якого дива існують такі привілеї? Та з того, що, зазвичай, сильні і впливові країни світу вважають себе кращими і унікальними. Тож на підставі цієї власної субʼєктивної ознаки й вибудовують таку міжнародну систему, яка б була вигідна, зауважте, не стільки саме для них, скільки не для всіх.
Як можна було б змінити статус-кво? У своїй статті «Нігілізм міжнародного права в умовах російсько-української війни», від 24 лютого 2016 року, я дав відповідь на це запитання: треба позбавити права вето всіх країн-членів Радбезу ООН, аби зробити всі країни рівними одна перед одною. Але очевидно, що глобальні гравці навряд чи підуть на такий крок. Адже саме вони і створили таку систему.
