Радник голови ОП Олексій Арестович: «У нас в Україні багато х | Омелян Тарнавський
Радник голови ОП Олексій Арестович:
«У нас в Україні багато хто хоче збудувати велику країну з маленькою культурою».
Олексій хоче, «…щоб усе, що є у росії розумне, творче, вічне мало можливість тут (в Україні) прихиститися. Інакше вони поїдуть в Європу і стануть там людським ресурсом. А в нас скорочується населення. Ми втрачаємо населення під окупацією. Нам що, будуть зайвими толкові люди? Максимально близькі нам за менталітетом, духом, мовою і так далі, які точно ближчі до нас, ніж люди будь-якої іншої національності».
По-перше, Україна має тисячолітню історію свого державо і націєтворення, а тому наша культура апріорі не може називатися і вважатися маленькою. Такі висловлювання, вважаю, є проявом ставлення до самобутньої української культури як меншовартісної. Це чужорідні наративи, які нам нав’язували упродовж багатьох віків противники нашого існування.
По-друге, хоч наша країна полікультурна і поліетнічна, це не означає, що розвиватися і збагачуватися ми маємо і можемо лише завдяки «хорошим росіянам». Навпаки ж, у цій війні ми вже світу показали, що є направду великою нацією, яка заслуговує на повагу. Тому варто думати про те як продовжувати рух у цьому напрямі, тим самим висувати претензію на важливу роль України у регіональних і світових процесах. Звісно, це аж ніяк не означає, що ми маємо замкнутися від інших держав, народів і етносів та говорити про високість нашого роду. Це неможливо і згубно. Й про це ніхто не говорить. Тож теза «багато хто хоче збудувати велику країну з маленькою культурою», на мою думку, є перебільшеною.
По-третє, на що ми орієнтуємося і що очікуємо, прикликаючи сюди «цвіт» російської держави? Очевидно ж, що асимілюватися ті люди не будуть. І довго чекати не треба, як побачимо їх рух за права російськомовних і відстоювання ідей «руского міра» у зовсім новому вигляді — на правах ексееліти росії, яку самі запросили. Нам цього хіба ще не вдосталь?
По-четверте, єдине, що ми можемо черпати від росіян — це інформацію про їх слабкі місця, щоб, нарешті, раз і назавжди (або хоча б на певний час) поставити їх на місце у цьому цивілізаційному протистоянні. Все інше, що нам пропонують у них запозичити (і їх самих), думаю — від лихого. Дискусії про примирення з рашистами зараз недоречні. Лише після нашої перемоги, повернення усіх територій і десятилітніх репарацій Україні можна буде подумати над початком думання про примирення. Цим займатимуться наступні покоління, не ми.
