Як я дві доби добиралась додому або текст про найкращих у світ | о панно інно | Павло Тичина

Як я дві доби добиралась додому або текст про найкращих у світі людей

Війна застала мене зненацька, як і усих нас

Для мене вона почалась в кімнаті гуртожитку зі слів одногрупника “бомбосховище, вибухи”, дивно, що сонний мозок взагалі вловив у сьому якийсь сенс.

Далі тривожна валіза → сховище, в яке нас не пустили, бо немає розпорядження → сховище, в яке нас не пустили, бо немає вже місць → метро.

Вже в підземці потроху виробляються пляни евакуації. Випадково потрапляю в з сусідкою по блоку і студенткою-юристкою в групу, що їде на Захід.

Поки все тихо, повертаємось в гуртожиток, швидко збираємо речі і йдемо до чужих людей, що мають вивезти з Києва. Долаємо затори і нудоту, підбираємо ще двох студентів (з ННЦ до речі, але жарти вбік).

Далі родичі юристки забирають нас, 5 розгублених студентів разом з речима і везуть до Житомира, щоб там чотирьох з нас передати батькам вже иншої дівчинки, а собі поїхати в Рівне, додому.

Пробиваємось через затори в напрямку Польщі, паралельно слухаємо далекобійників, які жаліються на бидло на дорогах. Намагаємось не бути бидлом. Відписуємо батькам і близьким, щоб менше хвилювались, якщо це взагалі можливо.

Нарешті зупиняємось десь між Поділлям і Волинню, залишаюсь із ннцшниками, прощаючись із єдиною людиною, яку хоч трохи знала – сусідкою по блоку.

Оскільки в Тернополі комендатська година, залишаємось ночувати в селі. Хазяйка намагається нагодувати, та 14 годин в дорозі та кортизол в крові дають про себе знати. Лягаємо спати, не озвучуючи страх не прокинутись. Перед сим запевняємо друзів та сім’ю, що все добре.

Зранку по нас виїжджають з Тернополя, мене приймають і обіймають як рідну дитину, питають, як в Чернівцях, на якому курсі навчаюсь. Говоримо про кицю і молодшу сестру.

Прощаємось на стоянці АТБ в Тернополі, де мене вже забирає батько. Всоте кажемо бути обережними і обіцяємо написати одне одному, щойно будемо вдома.

Вся поїздка коштує мені рівно нічого, якщо не рахувати 8 гривень, витрачених на спуск у метро за першої тривоги, газу, який тато спалив дорогою до Тернополя і назад, і ноутбука з навушниками, які загубила десь ще в Києві.

Не знаю, як після цього можна вірити в якісь громадянські конфлікти між українцями. Ми є, були і будемо єдиним народом, величезною родиною, від Сяну до Дону.

Слава Україні. Слава нації.