«Освіта України»

2022-10-04 11:24:55 Освітянський «фронт»

У країнах, де історично російський вплив є досить потужним – Індія, Марокко, африканські країни, – нагнітається паніка, мовляв: воєнний конфлікт буде лише розростатися, застосовуватиметься більше потужнішої зброї тощо. Ми, звісно, проводимо відповідну роз’яснювальну роботу. Проте росіяни теж не сидять склавши руки й починають «вербування» наших іноземних студентів: нібито можна перевестися з будь-якого курсу з українського вишу до російського, навчання в Україні вони зарахують, вартість навчання, порівняно із українською, не збільшиться. Треба зважати, що іноземні студенти сплачують переважно власні кошти за навчання, тож прораховуватимуть усі витрати прискіпливо. Та й місцеві приватні виші активно готуються до збільшення акредитаційних місць, наприклад – у Королівстві Марокко (друга за чисельністю спільнота іноземних громадян, які навчаються в Україні). Таким шляхом, найімовірніше, захочуть піти і в інших країнах, наприклад – в Індії.
П’ять найпопулярніших спеціальностей для цьогорічних іноземних абітурієнтів: менеджмент, медицина, музичне мистецтво, середня освіта, економіка. До речі, непростим питанням для студентів-медиків старших курсів стане майбутнє складання комплексних ліцензійних іспитів «Крок». Зрозуміло, що і воєнні дії, і дистанційне навчання не можуть не вплинути на навчальний процес. Водночас потенційно нижчий відсоток успішного проходження випускниками цих іспитів може підняти нову хвилю сумнівів у якості української медичної освіти. А студентам-іноземцям уже сьогодні кажуть наші «доброзичливці», мовляв, зокрема, у Казахстані приблизно така сама вартість навчання за обраною програмою, перебувати там – значно безпечніше, зараховуються вже вивчені предмети, а нічого подібного на серйозні іспити «Крок» там узагалі немає. Тож є над чим замилитися – і їм, і нам.
Кілька країн скептично поставилися до часткового переходу освіти в онлайн. Тож доводиться долати опір, доводити логічність саме таких змін. Наразі нам це вдається. Так, Національна медична комісія Індії відмінила своє рішення про невизнання медичної освіти онлайн і академічної мобільності для індійських студентів із України, дозволивши академічну мобільність і релокацію українських університетів з метою навчання студентів офлайн. Міністерство вищої освіти, наукових досліджень та інновацій Королівства Марокко дозволило марокканським студентам продовжувати освіту в українських ЗВО в усіх можливих форматах – офлайн, онлайн, змішано. Домовилися про надання можливості проходження клінічних дисциплін для студентів-медиків та практики в Марокко.
Своєю чергою українські університети мають активніше працювати над розробкою інноваційних рішень у сфері цифровізації навчання, поєднання змішаного та сучасного віртуального навчання з академічною мобільністю. І це неможливо буде зробити без участі іноземних партнерів. Відкрити / Коментувати

2022-10-04 11:24:41 РЕАЛЬНІСТЬ І ПЕРСПЕКТИВИ МІЖНАРОДНОЇ ОСВІТИ В УМОВАХ ВІЙНИ

Нещодавно Українська вища освіта стала переможцем премії Європейської асоціації міжнародної освіти (ЕАІЕ) у номінації «Бачення та лідерство». Інтерес до українського стенду під час найбільшої європейської виставки, яку проводила ЕАІЕ, був надзвичайно високим. Знаково, що під час спілкування із представниками урядів і закладів вищої освіти, послами й експертами багато з них висловлюють щире здивування, що попри воєнні дії українська вища освіта країни не тільки працює, а й робить це злагоджено та результативно. Що студенти навчаються, а викладачі продовжують викладати. Але, звісно, багато питань стосувалося саме іноземних студентів.

Ми, напевно, вже звикли до роботи в умовах війни. Працювати задля перемоги і займатися волонтерством – ці дії стали частиною українського повсякдення. Проте, з іншого боку, абітурієнти та їхні батьки в різних країнах світу чи не щодня дивляться сюжети про військові дії, ракетні обстріли нашої території, і далеко не всі готові навчатися навіть у більш-менш безпечних містах, не кажучи вже про схід України. Хоча, звісно, є і приємні винятки. Наприклад: студенти з Індії нещодавно отримували транзитні візи, щоб продовжити навчання в Ужгороді, а до Одеси повернулися студенти з Ізраїлю. До харківських та сумських вишів не приїхав жоден іноземний студент, але київські ЗВО розпочали очні заняття. Йдеться і про Національний медичний університет імені Олександра Богомольця, і про Київський національний університет імені Тараса Шевченка – заклади, в яких медицину вивчають найбільше іноземців. Адміністрація цих вишів зауважила, що для тих іноземців, які не зможуть приїхати, щоб навчатися очно, організують трансляцію онлайн. Але за основним графіком – очне навчання.

Про цьогорічний набір

Узагалі, до початку російського наступу ми сподівалися навіть на збільшення кількості заяв від абітурієнтів-іноземців. Адже багатьом вишам вдалося знизити вартість навчання та/або розділити її на різні роки: вона стала меншою на перших курсах, коли студенти переважно опановують теоретичні знання, і збільшуватиметься з додаванням практичної складової.
Однак реальність – невблаганна. На кінець вересня 2022 року в «Електронному журналі» Українського державного центру міжнародної освіти зареєстровано 3437 запрошень на навчання. В аналогічний період попереднього року запрошень на навчання для іноземців було 35894. Як бачимо, цьогоріч на навчання зареєструвалися на 90% менше абітурієнтів. Топ-10 країн за кількістю запрошень: Китай – 724; Непал – 480; Індія – 445; Пакистан – 296; Туркменістан – 277; Туреччина – 201; Нігерія – 197; Азербайджан – 166; Марокко – 79; Ізраїль – 49. Тобто географія охочих навчатися в Україні абсолютно не змінилася порівняно з попередніми роками.
З огляду на безпекову ситуацію цьогоріч розробили новий Порядок прийому для здобуття вищої освіти в 2022 році, затверджений наказом МОН №392 від 27 квітня 2022 року (зі змінами і доповненнями). Цей документ визначає, що зарахування вступників-іноземців може здійснюватися тричі на рік для здобуття ступенів молодшого бакалавра, бакалавра, магістра та впродовж року для навчання в аспірантурі, ад’юнктурі, на підготовчому відділенні (факультеті). Періоди набору для іноземців ЗВО визначає самостійно у правилах прийому й оприлюднює на своєму вебсайті. Також упродовж року зараховуються на навчання іноземці й особи без громадянства для здобуття післядипломної освіти, підвищення кваліфікації та стажування, у порядку переведення і поновлення тощо.
Надзвичайно важливо, що в Україні вперше дозволено дистанційний прийом іноземних студентів до ЗВО. Однак війна майже нівелювала плюси цих серйозних новацій. Відкрити / Коментувати

2022-10-04 11:24:21 РЕАЛЬНІСТЬ І ПЕРСПЕКТИВИ МІЖНАРОДНОЇ ОСВІТИ В УМОВАХ ВІЙНИ Відкрити / Коментувати

2022-09-02 19:58:46 Жити – сьогодні і в цю мить

Парадокс війни – в тому, що це найгірший кошмар, у якому трапляються дива, неможливі за інших обставин. Про це говорять чимало бійців і волонтерів, те саме каже і моя співрозмовниця: «Попри весь жах, на війні можуть відбуватися і хороші речі. Я кілька разів мала можливість переконатися в тому, які у нас чудесні люди. Коли нам потрібно було 150 тисяч гривень на тепловізор – моя подруга написала пост, і за два дні цю суму назбирали рідні, знайомі та незнайомі люди. Сказати, що я була розчулена, – нічого не сказати… Свій 30-й день народження у квітні я збиралася зустріти у Стамбулі, туди ми планували їхати з моєю найкращою подругою. Але я задоволена тим, як він пройшов. Уночі я була на чергуванні, а коли повернулася вранці – хлопці подарували мені величезний букет і мій улюблений торт. Потім про мій день народження оголосили на шикуванні, всі разом мене привітали. Ясна річ, у день народження кожен хотів би бути в іншому місці – але я провела чудесний день, із чудесними людьми. Попри те, що і було дуже страшно, і тепер страшно від того, що чекає попереду, я, мабуть, вдячна всесвіту за цей досвід, тому що інакше не побачила би життя і людей у такому різноманітті, як бачу їх нині».

Від друга Юлія отримала чашку з мумі-тролями (одна з її улюблених книжок) і написом – «Насолоджуйся моментом». Це слова, які він постійно повторює дівчині. «Постфактум я проаналізувала, що деякий час була в стані «відкладеного життя», – згадує вона. – У мене все було про «після війни», ніби наразі нічого хорошого бути не може, не можна радіти життю, чимось насолоджуватися. Потім – завдяки людям, які були поруч і вчили мене жити інакше, – з’явилося розуміння того, що жити треба сьогодні й зараз. Уміти отримувати задоволення від того, що можеш зранку вийти на вулицю, випити каву, подивитися на дерева… Коли я вперше після 24 лютого потрапила в душ (умови була складні, ми спали на підлозі, туалету нормального не було, а про душ узагалі не йшлося), побачила «цивілізовану» ванну з баночками крему – ледь не розплакалася від того, як хотілося повернутись у звичне життя. Тоді мені не вірилося, що особисто для мене це «після війни» може бути. А тепер іноді хочеться посидіти і помріяти, як я зможу поїхати до друзів, як подорожуватиму Україною. Іноді ми з побратимами говоримо про те, що після перемоги зберемося в когось удома або разом поїдемо десь із наметами… Мені подобається думати про те, яким може бути життя і як я навчуся багато в чому інакше сприймати його».

Тут співрозмовниця згадує про стрічку «Не дивіться вгору», у якій ідеться про комету, що невдовзі зіштовхнеться із Землею, внаслідок чого все живе загине. Незадовго до катастрофи один із персонажів фільму промовляє: «А ми ж мали все». «Останнім часом я чула цю фразу від багатьох людей, – каже Юлія. – У нас було все, але ми нарікали: іще чогось бракує, хочеться жити краще… Треба вміти цінувати те, що маєш. Я мала звичку відкладати все на потім. Хочу чогось навчитися – записую собі в план, щоб зробити згодом. А нині цього «згодом» просто немає. Якщо треба щось зробити – то тільки сьогодні, бо невідомо, чи буде така можливість пізніше. Це ламає схему «хочу, але відкладу». Мені дуже хочеться після війни не втратити цю цінність – розуміння того, що треба жити кожну хвилинку».

Валентина СОРОКА,
«Освіта України», № 25 від 27 червня 2022 року. Відкрити / Коментувати

2022-09-02 19:58:31 Питання до самого себе

Упродовж першого місяця тероборонівці мали тренування з інструктором – навчалися здебільшого базових, найнеобхідніших речей: як правильно займати стійки, з яких позицій можна стріляти, як правильно падати. Коли потрапили до іншого батальйону – підготовка вже була серйозніша. «Ми виїжджали на полігон, значно більше стріляли, розбиралися з іншими видами зброї (хоча поки що у нашої роти, на жаль, тільки автомати), – розповідає Юлія. – Зараз готуємося до бойових дій… у різних умовах. Тому що міський бій, яким він міг бути у лютому-березні в Києві, кардинально відрізняється від того, що чекатиме в полях під обстрілами артилерії. Чіткої програми немає – та її, напевно, і не могло бути, тому що ця війна – величезна невідомість для всіх. Мені прикро, що великий відрізок часу, на мою думку, було згаяно, багато чого треба було вчити раніше. Але, знов-таки, ніхто не розумів, як розвиватиметься ситуація. Багато хто з нас ішов захищати Київ – а потім з’ясувалося, що всі ми належимо до структури ЗСУ і можемо виїжджати в різні точки. Тому, напевно, й не було розуміння, що треба буде вміти воювати на сході. Однак нині у нас прекрасний ротний, із яким ми належним чином готуємося до бойових дій на лінії зіткнення».

Після роздачі зброї в перший день масштабного вторгнення всі бійці підрозділу, де перебувала Юлія, свої автомати не полишали ні на хвилину: скрізь носили із собою й навіть спали з ними. До цього було складно звикнути – зважаючи ще й на те, що кожен несе відповідальність за свою зброю. «Коли я потрапила в госпіталь і 10 днів була без зброї – зрозуміла, що за цей час встигла від неї відвикнути. Але потім – коли ти її отримуєш, їдеш на полігон і починаєш стріляти – так само швидко звикаєш до того, що це твій автомат, про який ти маєш завжди пам’ятати. Тепер зброя уже не гнітить так, як у перші дні, коли я тримала автомат у руках, – каже співрозмовниця. – На початках у мене постійно крутилися в голові дві думки: та, що мені, може, доведеться вбити когось, і та, що я можу бути вбита. І, звісно, було дуже страшно, що може загинути хтось із людей, які поруч. Я постійно про це думала. І з усіма цими думками треба було якось змиритися. Дати собі чесну відповідь на запитання, чи можу я когось позбавити життя. Домовитися із собою, що в ситуації необхідної оборони це треба буде зробити. Тепер, коли мене запитують, чи зможу я вбити, – відповідаю «так». Для себе я знайшла відповідь: так, якщо на кону стоятиме моє життя або життя того, хто поруч зі мною. Але зрозуміти це остаточно можна буде тільки в реальній ситуації. Люди, які мають досвід участі в бойових діях, кажуть, що це неймовірно складно – особливо якщо ти бачиш противника зблизька».

Ніби за помахом палички – та не чарівної, а відьомської – Юлія опинилась у зовсім інших обставинах, яких і близько не могла собі уявити в тому житті, де була дівчиною, котра понад усе любить бувати із сім’єю й обіймати племінників, часто ходить на лекції з літератури і вчить англійську, щоб подорожувати. Тепер вона серед людей, із якими, напевно, навряд чи взагалі познайомилася б. «Я багато разів про це думала і говорила, – продовжує Юлія. – З одного боку, це складно, доводиться спілкуватися з людьми, які тобі не є близькими. А з іншого – дуже цікаво. Тут багато людей, з якими у звичайному житті ми би просто не перетнулися – або з першої зустрічі не було би взаємної зацікавленості. І ця можливість здобути новий досвід – мабуть, один із невеличких плюсів у цій жахливій ситуації». Відкрити / Коментувати

2022-09-02 19:58:15 «Виїхати – не мій варіант»

У «нашій війні», новому її витку, Юлія Бондаренко від першого ж дня – не спостерігач, а дійова особа. Якраз напередодні, 23 лютого, вона, скориставшись своїм вихідним днем, з’їздила до військкомату, щоб оформити документи. «Не можу пригадати, коли у мене вперше з’явилася думка піти в тероборону, – каже вчителька. – Але я розуміла: раптом «щось почнеться» в Києві, я не зможу поїхати звідси. Ще й досі мені складно пояснити таке своє рішення, але інакше я не могла. Дуже люблю це місто, і виїхати кудись – не мій варіант… 24-го я прокинулася від повідомлень у робочому чаті – колеги писали, що чули вибухи. Спочатку взагалі не розуміла, що робити. Потім побачила оголошення: тих, хто написав заяву про вступ до ТРО, просять з’явитись у центри комплектування. Заяву я написала, але ще не була оформлена, тому зателефонувала до центру комплектування: що робити в такому разі? Там відповіли, що треба прийти. Тоді я взяла рюкзак – на щастя, зібраний раніше – і вийшла з дому. Мені треба було їхати, потім іти пішки. Ідучи, я бачила колону машин, що їхали повз, і думала: боже, що я роблю? Чесно кажучи, було дуже страшно. Але я йшла далі. Дісталася військкомату, отримала призначення у підрозділ, прибула в постійне місце дислокації».

Наступні кілька днів Юлія перебувала в дуже дивному стані – ніби погано розуміла, що відбувається навколо. Згодом усвідомила: вмить втратила надзвичайно багато речей, що ідентифікували її як особистість. «Я була донькою, сестрою, подругою, вчителькою, помічницею омбудсмена, знала, де живу і що люблю робити, – аж раптом не залишилося абсолютно нічого, – пояснює вона. – Тільки постійне нерозуміння того, що відбувається. Тим паче мені дали до рук зброю, яку я ніколи раніше не тримала і не знала, як нею користуватися. Словом, утратила зв'язок із реальністю. А потім потроху почала приходити до тями, згадувати, хто я, розуміти, де я та як жити далі. Хоча як жити далі – для мене це й досі питання. Раніше я любила, коли у мене все чітко розплановано, я знаю, що роблю сьогодні, завтра. Тепер зрозуміло, що так жити більше не вдасться. Ситуація постійно змінюється, цілий місяць може бути стабільність, а потім за пів години треба бути вже в іншому місці й серед нових людей. Тому я вчуся відпускати своє бажання тотального контролю».

Більшість тероборонівців, за словами Юлії, мали бажання захищати своє місто і не думали про те, чи будуть вони фактично військовослужбовцями Збройних сил. На початках її підрозділ охороняв об’єкти і стояв на блокпостах, а життєвий уклад не дуже нагадував армійський. Шикувань уранці та ввечері не проводили, бійці просто мали бути дисциплінованими, організованими, вчитися і виконувати завдання. Пізніше дівчину та її побратимів перевели до іншого батальйону, і ситуація змінилася. «Тут ми відчуваємо чіткішу ієрархію, розуміємо, як спілкуватися з тими, хто вищий за званням, орієнтуємось у структурі підрозділу, – продовжує вона. – Коли ввечері 24 лютого отримали зброю, хлопці, які мали бойовий досвід, просто показували нам, як заряджати магазин, під’єднувати його, ми розбирали і збирали автомати. За цей час я поспілкувалася з багатьма людьми – у різних підрозділах було по-різному. Одних готували постійно, була чітка програма. В інших серйозної підготовки не було. Ми, наприклад, багато чого дізнавалися від людей, які побували в АТО». Відкрити / Коментувати

2022-09-02 19:57:57 Шляхом щирості

На запитання про способи заохочення дітей до читання Юлія відповідає: «Знаєте, у мене ніколи не було переліку прийомчиків, як зацікавити учнів читанням. Просто я дуже люблю книжки, багато говорю про них… І коли розповідаю про одну, другу, третю, напевно, учні бачать у тих творах щось для себе, що їм може «зайти». Якось мимохідь я зрозуміла, що діти дуже люблять, коли їм читають, – попри те, що батьки часто говорять: ти вже дорослий, якщо вмієш читати – маєш читати сам… У приватній школі ми мали змогу організовувати книжкові клуби – залишатися після занять, групою або індивідуально, і просто читати книжки. Знаєте, цей підхід у мене спрацював навіть із побратимами. Одна з моїх улюблених книжок – «Мій дідусь був черешнею» Анджели Нанетті. Це дитяча книжка, але неймовірно чудесна. І я взяла в тому числі її для побратима, який хотів передати книжки синові за кордон. Одного дня прийшла до хлопців у лазарет, ми почали читати вголос. Людей було небагато, п’ятеро-семеро, проте долучилися всі: вони спочатку слухали, потім висловлювали бажання читати самим. Після того підходили, запитували: «Можна взяти книжку? Я хочу дочитати».

Шлях Юлії Бондаренко до душі дитини – не методичні «хитрощі» педагога, а щира розмова: розповідь про книжку, проговорення тем, які вона порушує, з’ясування того, чим ця книжка може бути близькою конкретній дитині, на які її запитання зможе дати відповідь. Або ще краще – які запитання може поставити читачеві. «У роботі з дітьми є така класна річ: ти говориш про щось одне, що побачив у книжці, а діти починають розповідати, на що звернули увагу вони, на які думки їх це наштовхнуло, – усміхається співрозмовниця. – У такі моменти розумієш, наскільки фантастичний спосіб мислення у дітей, як глибоко вони бачать, як часто доходять до того, що не побачив ти. Це дуже круто! Іноді з настанням підліткового віку інтерес до літератури пригасає – діти починають більше цікавитись одне одним, їм хочеться проводити більше часу з однолітками. Пам’ятаю, і в мене було таке – я тоді злякалася, що можу розлюбити книжки. Але тепер знаю: людина, яка один раз відчула, наскільки це прекрасно, відмовитися не зможе ніколи… Хоча зараз я себе ніби трошечки примушую заглибитись у книжку: складно концентруватися на читанні, постійно хочеться відволіктися на новини. У рюкзаку, з яким я йшла до військкомату, мала кілька книжок – але від 24 лютого прочитані, може, дві. Я перечитувала вірші Жадана – зокрема коли тренувалася приєднувати до автомата магазини. Після заняття з інструкторами ми отримали завдання тренуватися робити це «всліпу», і я подумала, що просто дивитися в стіну буде нецікаво. Тому сиділа із книжкою перед собою й автоматом у руках».

Серед останніх книжок, прочитаних «перед війною», були «Вони б і мухи не скривдили» та «Ніби мене нема(є)» хорватської письменниці й журналістки Славенки Дракуліч, яка у своїх творах досліджує тему югославської війни, зокрема жертв (особливо жінок) і злочинців. «Мене сильно, боляче вразив роман «Ніби мене нема(є)» – історія про війну в Боснії, – каже Юлія. – У центрі уваги – жіночий концтабір із кімнатою, де відбуваються зґвалтування. Коли я читала цю книжку, російські війська вже стояли на українському кордоні. Мені було страшно від того, що це знову може стати реальністю. Я тоді думала: це ж не так давно було. Йшлося, зокрема, про події квітня 1992-го – у час, коли я народилася, люди коїли жахливі речі, були здатні на такі звірства. А весь світ за цим просто спостерігав. І от настав 2022-й – через 30 років ми бачимо те саме: жахи, які відбувалися довкола Києва й на решті окупованих територій, – і зараз продовжують відбуватися… Та й упродовж цих 30 років вистачало прецедентів. Страшно від того, що світ може втомитися і від нашої війни, у якийсь момент вона перестане бути темою номер один – так само, як було із Сирією, приміром. На жаль, людина звикає до жаху, який коїться поруч». Відкрити / Коментувати

2022-09-02 19:57:41 МІЖ КНИЖКОЮ І ЗБРОЄЮ

Якби ми розмовляли з Юлією БОНДАРЕНКО кілька місяців тому – це було б інтерв’ю з учителькою мови і літератури, співавторкою читацького щоденника для підлітків і… помічницею освітнього омбудсмена. Та від 24 лютого ця тендітна і лагідна дівчина, яка любить дитячі книжки і закохує в них учнів, – боєць ТРО, людина у камуфляжі, озброєна автоматом і, здається, уже морально готова у бойовій ситуації натиснути на спусковий гачок.

До військкомату вона йшла повз колони машин, які після вранішніх обстрілів повільно просувалися заторами, везучи киян на захід. Було страшно, у голові пульсувало одне запитання – чи правильне рішення ухвалила? Та відповідь щоразу була та сама: інакше не змогла б…

Бажання щось змінити

Але повернімося в недалеке минуле.
– Чотири місяці тому я працювала помічницею освітнього омбудсмена – це була моя основна робота, а ще викладала у школі й займалася читацьким щоденником, – каже Юлія. – Мабуть, я була просто звичайною людиною, яка сподівалася, що ніколи не станеться того, що сталося 24 лютого… Перед тим, як почала працювати у службі освітнього омбудсмена, три роки викладала в школі. Це була приватна школа, новий проєкт – ми починали з нуля, було дуже багато змін, і за три роки я трішки стомилася. Ймовірно, мені був потрібен якийсь період для перепочинку. І якраз з’явилася така можливість.

Учителька спостерігала за тим, як створювався інститут освітнього омбудсмена, і вирішила долучитися з таких міркувань: є можливість, по-перше, побачити освіту в іншому масштабі, по-друге, – вплинути на ситуацію, щось змінити. «Як учитель ти можеш впливати лише локально – на дітей, з якими працюєш. А тут маєш змогу допомагати українським учителям, здобувачам освіти та їхнім батькам, – пояснює вона. – Хоча, на мою думку, інструментів для вирішення деяких питань освітньому омбудсмену наразі бракує. Нині Сергій Горбачов – перший освітній омбудсмен в Україні, тому нам деколи було непросто: потрібно було продумати систему і напрацьовувати базу. Знадобився час, аби зрозуміти, як усе працюватиме, а потім вносити зміни, удосконалювати. У службі є юридичний і медійний відділи, також відділ психологів – кожен займався своїми питаннями, а я – всім потроху. Але основним завданням був розгляд скарг, які до нас надходили. Робота цікава, але складна: більшість ситуацій, з якими звертаються, – це якісь проблеми, конфлікти, що їх потрібно вирішувати. За два роки я дізналася багато нового».

Робота з дітьми також приносила задоволення, тим паче що у приватній школі вчителька мала можливість обирати тексти для читання на додачу до тих, що входять до програми. «Я могла додавати чимало книг сучасніших авторів для того, щоб зацікавити дітей, – каже Юлія. – Мені не подобається, коли люди скаржаться на сучасне покоління – мовляв, вони всі в телефонах і читають значно менше. Не скажу, що всі діти, з якими я стикалася, любили читати – але таких було дуже багато… На мою думку, дитині – та й кожній людині у принципі – важливо знайти ту книжку, яка так зачепить, що після неї ти полюбиш читання. Зрозумієш, для чого читати, як можна від цього отримувати задоволення». На думку співрозмовниці, шкільну програму з літератури давно слід переглянути, зменшити частку творів про село, більше уваги приділити сучаснішій літературі, зокрема 20–30-х років, де є і фантастика, і жіноча проза, і детектив, і репортаж. Відкрити / Коментувати

2022-09-02 19:57:19 МІЖ КНИЖКОЮ І ЗБРОЄЮ Відкрити / Коментувати

2022-08-27 12:20:32 Абетка з безпеки (МВС) Відкрити / Коментувати