![]()
Що я думаю про мобілізацію? Ви впевнені, що хочете це знати? Бо є золоте правило - не варто ставити питань, відповідей на які ви не готові почути. Але мені ці питання ставлять.
На першій фото мій молодший син Маркіян. Під час різдвяної фотосесії. Є у нас така сімейна традиція-ритуал. Що він робить? Він обіймає свого тата. Іграшкового. Цю ляльку зробила моя підписниця (щиро перепрошую, але забув хто саме - нагадайте мені будь ласка). Маркіян на цій фото спілкується зі своїм іграшковим батьком. На другій фото наша неповноцінна сімейна світлина. Тата на ній нема навіть іграшкового. Коли ми зідзвонюємося, Маркіян постійно каже: «Тато, йди до Маріка…».
Старшого сина за війну бачив всього двічі. Під час навчань. Про нього і його оточення в школі колись буде окрема історія. Поки я не можу собі дозволити розказати її вам. З Демʼяном у нас є домовленість суто між нами - ніколи не обманювати. І іноді я б волів не знати певних ситуацій, повʼязаних з тим, що він дитина ві#ськового.
А тепер про мобілізацію. Чи можливо заохотити мобілізуватися тих, хто майже два роки з%обується від війни? Думаю, ні. Заохотити - ні. Змусити - так. Чи треба змушувати? Думаю, треба. Чому? Бо я не вважаю, що хтось кращий за мене і заслужив на фотосесію з родиною більше, ніж я.
Я прийшов добровольцем. І мотивація моя проста. Я не хочу щоб ворог ходив по моїй оселі, ґvалтуvав мою дружину і знущався з моїх дітей. Здавалося б - це просто. Але ні. А тепер ще простіше - я пішов захищати свій дім. А багато хто з чоловіків виїхав у «безпечне місце». Відповідно, я маю захищати ще й їхній дім. А чому? Бо вони обрані? Кращі? Розумніші? Бо вони «тримають економічний фронт»? Чи може вони «не створені для війни»?
Знаєте який мій психологічний страх?
