Я бачив таке і раніше. Річ в тім, що провина більше притаманна (за моїми спостереженнями) людям, які і так щось роблять. Багато роблять. Зі свого оточення можу назвати багато волонтерів, які вважають, що роблять замало і тому вирішили йти воювати.
Знаю жінок, які вирішили йти на війну, хоча дійсно роблять дуже багато для Перемоги. Хтось хоче бути прикладом, хтось хоче достукатися до сумління інших. Але це не вийде і ось чому.
Для мене це пояснюється просто. От взяти, хоча б, 2016 рік. Був період, коли багато моїх знайомих, які постійно допомагали військовим, самі стали військовими. Багато хто з них поранений, хтось продовжує бути в строю.
Це все працює просто - коли ти постійно контактуєш з тими, хто бере участь в боях, то починаєш знайчно краще розуміти загальну картину, або локальну (але це неважливо). І зрештою починає здаватися, що ти от з трусів вистрибуєш, а робиш недостатньо.
Ті ж, хто ухвалив для себе рішення дистанціюватися від війни, навряд зміняться. Будуть нові відмазки, їх список постійно доповнюється від «мій час ще не прийшов», до « я й так багато роблю». Ті, хто робить багато зазвичай не кричать про це (мова не про звіти). І коли вони роблять багато - їм здається що цього недостатньо.
Ті ж, хто не робить ніхyя - у них зазвичай все ок. А провина проявляється значно лайтовіше (якщо вона є взагалі). Про совість мовчу.
Інше питання, що оцей от синдром «роблю дуже мало і недостатньо» став притаманним тим, хто допомагає на межі своїх можливостей.
Не вірите? А давайте поговоримо про це місяці за три-чотири. Скажете скільки ваших знайомих волонтерів змінили профіль діяльності.
