І тільки злість буває геніальна. Господь, спаси мене від добро | Українська поезія📖

І тільки злість буває геніальна. Господь, спаси мене від доброти! Така тепер на світі наковальня, що треба мати нерви, як дроти. А нерви ж мої, ох нерви, струни мої, настренчені на епохальний лад! А мені ж, може, просто хочеться щастя, тугого й солодкого, як шоколад. Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй! Лиш вісь земну з орбіти не згвинти. Лежить під небом, чистим і високим, холодний степ моєї самоти. Козацький вітер вишмагає душу, і я у ніжність ледве добреду. Яким вогнем спокутувати мушу хронічну українську доброту?! А по ідеї: жінка ж — тільки жінка. Смаглява золота віолончель. Справляло б тіло пристрасті обжинки колисками і лагодом ночей. Була б така чарівна лепетуха, такі б ото улучила слова, що як по змісту, може, й в'януть вуха, а як по формі — серце спочива. Хто ж натягнув такі скажені струни на цю, таку струнку, віолончель, що їй футляр — усі по черзі труни вготованих для музики ночей?! І щось в мені таке велить збіліти в гнів до сотого коліна! І щось в мені таке болить, що це і є, напевно, Україна.

Ліна Костенко