Отак сидимо собі, відчайдушні та нетверезі, коли не лишилося в | Українська поезія📖

Отак сидимо собі, відчайдушні та нетверезі,
коли не лишилося вже ні але, ні або.
Боже, думаю, скільки в мені любові,
скільки - досі - поезії.

Воно ж не може просто пропасти всує,
воно ж таке могутнє і вирішальне.
Якщо зладнати човен із цього вірша,
він же нас порятує.

Хоча: яке ж воно розгублене і недоладне -
квіти, які від морозу треба вкривати.
Це що це ти, боже, що ти побудував тут?
І люди в тебе поламані.

І жодного вишнього голосу, жодної відповіді,
а тільки вибухи зліва, спалахи справа.
Уперта хатинка мови, ще й дах над нею дірявий,
і пес утік до сусідів.

То їжте тепер книжки свої, правду їхню пророчу, -
бряжчав ключами сусід наш при воротях в саду.

Але як же це
стільки любові в мені, - сиджу і думаю, -
що й не перемóвчати.

Катерина Калитко