Звертаюся до кожного, хто відчував себе невдахою. Мене знають | ПОЛІТклуб УКУ

Звертаюся до кожного, хто відчував себе невдахою. Мене знають як чудового оратора, але, напевно, не здогадуються, що з виголошенням промов у мене були проблеми: під час одного з виступів у парламенті я запнувся аж на три хвилини! Кепкувань наслухався чимало, та згодом отримав Нобелівську премію “за неперевершеність історичного й біографічного опису, блискуче ораторське мистецтво, завдяки якому відстоював найвищі людські цінності”. І так, свого часу я став бездоганним оратором та високооплачуваним журналістом.

Але досить про це. Поговоримо про те, як мені вдалося привести Британію до “перемоги над нацистською Німеччиною — це ж-бо вважав головною метою свого життя”. Прагнення до боротьби в мені пробудило моє минуле — “ніщо в житті так не запалює, як те, що в тебе кілька разів стріляли й промахнулися.” І не лише у полі бою, а й в парламенті чи уряді: знали б ви, скільки разів мої соратники намагалися мене скинути, постійно зазнаючи поразки!

А все чому? Бо я вірив, що можу змінити світ, і дотримувався надважливої настанови — “не здаватися за жодних обставин.” І хоча на мене вилився шквал критики, коли втягнув Британію у війну з Гітлером, зараз усі розуміють: якби ми тоді не чинили опору, то це створило б непоправну катастрофу для всієї Європи зараз. Чи за панування Гітлера існувала б “демократія — найгірша, на мою думку, форма правління, якщо не брати до уваги всіх інших”? Ні.

“Я вірю, що війна — це жах, але все ж кращий варіант, аніж підкорення чи приниження. Якщо країна між війною і ганьбою вибирає ганьбу, вона отримає і війну, і ганьбу.”

До речі, за життя я чимало разів помилявся, та не вважаю це чимось поганим. “Дурень той, хто ніколи не змінює своєї думки.” І той, хто не вміє жартувати.

Здіймаю вгору два пальці — свій знак перемоги, та перепрошую за дещо драматизовані та персоналізовані міркування — не можу по-іншому.

З найкращими побажаннями,

Ваш добрий старий Вінстон.