Міністр освіти та науки - солідно звучить. Цю посаду я обійнял | ПОЛІТклуб УКУ

Міністр освіти та науки - солідно звучить. Цю посаду я обійняла в 1970 році. Згодом, коли консервативна партія переживала не найкращі часи, пов’язані з нафтовою кризою та вимогами профспілок щодо підвищення зарплат, стало зрозуміло, що потрібно брати ситуацію у свої руки. Тому я виборола посаду голови консервативної партії, розуміючи, що британській економіці потрібні зменшення втручання держави, нижчі податки та більші свободи для підприємців й споживачів.

1979 рік: я - перша жінка прем’єр-міністр Великобританії. Почала реформувати британську економіку та й все суспільство. В країну почали вливатися іноземні інвестиції - модернізувалось виробництво. Не обійшлось без вимушених заходів - я підняла податки. Зате інфляцію вдалось знизити з 18% до 8,6%, і хоч спочатку безробітних було більше, ніж 3 млн осіб, але вже до 1987 року їхня кількість помітно падала. Розпочала процес приватизації державних підприємств, що дало нове життя збитковим фірмам. Та прем’єрство моє минуло не без спірних моментів. Згадаймо про мою боротьбу з великим впливом профспілок, що сколихнуло суспільні настрої, та закриття шахт, яке вилилось в річний загальнонаціональний страйк, що приніс Британії збитків в £1,5 млрд.

Політика іноді буває і кривавою: я переконалась у цьому на власному досвіді, коли Ірландська республіканська армія здійснила замах на моє життя, підірвавши бомбу в готелі, де я зупинилась. “Чому?” - спитаєте ви? Я відмовилась надавати в’язням-представникам ІРА статус політв'язнів, вони ж оголосили голодування, через яке й померли.

Британії довелось вступити у війну з Аргентиною за наші території. 2 квітня 1982 року Аргентина вдерлась на Фолклендські острови та захопила їх, відвойовуючи нібито свій суверенітет. Через 10 тижнів аргентинські військові, щоправда, здались, а наше визволення островів увінчалось успіхом. Хоча мене й критикували за рішення затопити аргентинський крейсер “Генерал Бельграно”, я залучила всі дипломатичні канали, щоб відновити владу Великобританії на цих територіях.

Останнім моїм поривом була знову боротьба за посаду голови Консервативної партії. Проте в лавах консерваторів було на той час багато розбіжностей, тому я прийняла виважене рішення та зняла з виборів свою кандидатуру на пост очільника партії. А вже в 1992 році остаточно покинула британський парламент, залишивши Палату громад. Навіть після цього я не відійшла від справ і була дуже популярною, мені навіть встановили пам’ятник в парламенті.

Тому запам’ятайте: я не політик консенсусу. Я – політик переконання.”