Колись був старий анекдот — хорошо моряку, его ждёт дома деву | АШ-паблік

Колись був старий анекдот —

хорошо моряку, его ждёт дома девушка; хорошо дальнобойщику, его ждёт дома девушка; хорошо космонавту — его ждёт дома девушка; только девушке тяжело — надо встречаться то с моряком, то с дальнобойщиком, то с космонавтом, и чтобы без накладок, чтобы они друг о друге не узнали.

Цей анекдот мені згадався у зв'язку з нинішньою війною. А саме. Я подумав: хорошо було митцям минулого: заразилися чи просто заплямувалися співпрацею з чимось відразним, типу, з релігійною нетерпимістю, чи то націоналізмом, чи імперською ідеєю, чи ще чимось погірше, наприклад, комунізмом, але потім чи то релігійні срачи вщухли, чи національні війни перестали приносити прибуток, чи то імперія розвалилася, чи то соцільний експеримент перестав існувати як режим, — і вже не потрібно страждати; а мистецтво — воно ж безсмертне, воно переживе політичну злобу дня. Кому зараз цікаво, кого в якій війні підтримував Гійом де Машо чи Монтеверді чи Бах чи Шуман чи навіть Девід Боуї. Гострота розмивається.

А ось нам, подумав я, не так легко і солодко: ми, навпаки, виросли під приємний аромат наступу кінця історії і спільного світу без кордонів і мирного карнавалу, а зараз потрібно знов залазити в хащі важких ідеологічних розбірок, героїзму, добра і зла і ось цього всього.

Чи ні? Чи я помиляюся і це нам і було потрібно? Щоби наші барви і кольори і рими і ноти і акорди і метафори і палімпсести, так би мовити, окропили, освятили кров'ю, сльозами, святістю, моральністю епоха, час, дух?

І вже потім, за 20-30-40 років найбільш міцні з нас, хто доживе, будуть жалітися, що дух втрачений, а ось в наш час за не ту позицію чи просто діяльність як таку можна було бути вбитим, закатованим, тому саме ми знаємо ціну свободи, гідності тощо, а ви, молодьож, пороху не нюхали ітд?