Великий Тарас колись був одним з небагатьох, хто не втратив віри в Україну, та не дивлячись на жахливі особисті обставини і спостерігаючи безнадійне перетворення Гетьманщини на малоросію, тихо але вперто заповідав не забувати "чия правда, чия кривда, і чиї ми діти".
І просив у нащадків єдності та стійкості, втрата яких під час Руїни, в поєднанні зі сліпою довірою до московських обіцянок, коштувала козацькому народу його шансу на власну державу та отримання омріяної волі.
Він ніби передбачав наслідки імперського закріпачення та радянських кайданів, коли з болем писав "Не вернуться запорожці, Не встануть гетьмани, Не покриють Україну Червоні жупани" - але вірив у зміни і передбачав "огонь новий з Холодного Яру".
...Повернулися, повстали, і покрили, вже не червоними жупанами, а піксельними.
І українське військо віддає шану Кобзарю разом з народом незалежної української держави;
і ворог той самий - самодержавний українофоб, "раби, підножки, грязь Москви", наші розбрат та легковірність, нетерпимість до своїх та якась дитяча толерантність до неприхованої агентури.
І наступник гетьмана слова, геніальна Ліна Костенко, застерігала від обрання невірного шляху тими, хто легковажно вірив "хуже уже нє будєт", за яким безкінечне "І буде місто зватись Переяслав. І будуть плуга перти гречкосії. І три зорі дивитимуться в ясла. І Україна ждатиме Месії".
Все як на долоні, всі слова сказані пророками української нації - залишилося нарешті навчитися їх чути.
