2023-04-12 14:37:27
Для тих, кого торкнувся полон.
Я ніколи не бажала зла людям. Та в полоні я переконалась, що людьми назвати можна далеко не всіх істот, що схожі на нас. Нам не вистачило генетичної пам’яті для розуміння, ким є наш сусід. Як би не лащилась гадюка до рук – вона всеодно вкусить. Та то наш урок. І нам його потрібно врешті втямити.
Після повернення почала активно вивчати ворожі канали з інформацією про полонених. І не здивувалась. Всі норативи звідти я чула чотири місяці з дня в день. «Ви не потрібні Україні, вас не хочуть міняти, вас нема в списках, ти медик/жінка/цивільний/*будь-яке твердження можна підставити/забагато знаєш/поранений/азовець… Україна зруйнована. Поміняють лише потрібних. Шукайте підтримки в нас…». Та я бачила, як формуються списки і ким, іноді методом тикнутого пальця, іноді «принесіть мені найбільш стрьомного пораненого… цей мені не подобається, давай іншого». Я бачила, як зриваються обміни «бо ніби то Україна не захотіла», а по факту через погоду чи поганий настій руцкага «начальства». В Оленівці я чула їх «турботу» та «бажання допомогти». Кожної ночі.
Вони хочуть перемогти. Будь-яким методом. Та найвразливіше - наші рідні. Жодному українцю не бажаю почути слова «загинув», «поранений», «полон»… та ми чуємо це щодня. І винен у цьому наш ворог. Тільки він. Як сказав один чоловік: доки ви тут битиметесь, то ворог небитий лишиться.
Наша зброя - холодний розсуд, наскільки це можливо. Наскільки можливо, коли твоє серце десь там, за ґратами, у ворожій неволі. Україні важливе кожен. Не залежно від частини, статі, звання, посади, імені. Так, другим великим обміном забрали тих, в кого не було шансів повернутись звичайним обміном. І мене в тому числі. Чи питали мене, чи віддала б я своє місце будь-якому пораненому бійцю?
346 views11:37
П
