![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
Якщо ви гуляли узбережжями, ланами або горами в Туреччині, Греції або в нашому Криму, ви, напевне, зустрічали цю незвичну квітку, яку деякі європейські народи називають «срібний жезл», бо її стебла – дуже світло-зеленого (майже сірого) кольору і вкриті сріблястим пухом, а квіти – як шматочки місячного срібла, яскраво-білі з красивими рожевими прожилками; форма квіткових стебел дійсно нагадує чарівний жезл або паличку чарівника.
Це – асфодель (ασφόδελος або çiriş турецькою). Квітка забуття, квітка Потойбіччя, квітка, з якої було сплетено вінок Персефони – тієї самої богині врожаю й розквіту природи, яку в її матері Деметри викрав Гадес, бог Загробного Світу.
Грецьке Потойбіччя не виглядало як безкінечний лабіринт занурених у пітьму печер, яким блукали сповнені печалі й безпросвітності души померлих (як це прийнято уявляти). Це реально був цілий світ – із своїми континентами, які дуже різнилися один від одного. Були там Єлисейські поля (Ἠλύσιον Πεδίον), куди відправлялися душі гідних людей, які лишили по собі гарну й тривалу згадку, які робили велике добро іншим людям. Був простір первинної суцільної темряви – Ереб (Ἔρεβος), куди могли потрапити найбільші лиходії в історії людства, ті, хто спричиняв багато зла й смертей. Така чорна душа могла за волею богів бути послана або в Ереб, або в Тартар (Τάρταρος), тюрму Титанів, де б вона страждала віки й століття за свої злочини.
І була ще Асфоделева Лука (Ἀσφοδελὸν Λειμῶνα), безкрайнє поле, вкрите, мов море хвилями, цією сріблястою квіткою. Ось туди, на ті сиві луки, відправлялася більшість душ померлих – тих, хто прожив життя, не зробивши нічого видатного, ні потворних злочинів, ні славетних подвигів. Як вважав Орфей, з часом, поблукавши тою лукою серед білосніжних квітів під вічно сірим похмурим небом, душа потім поверталася в світ живих, народжуючись знову, і не пам’ятала та душа про своє минуле життя й про свою смерть, і про квіти асфоделі, бо Асфоделевою Лукою тече річка Лета, а той, хто вип’є її води, забуває все назавжди.
