​​Я не знаю чи повернуть мені життя, яким я жила ще місяць том | Щастя поруч

​​Я не знаю чи повернуть мені життя, яким я жила ще місяць тому, але я жива і знаю, що цього достатньо. Достатньо, аби опанувати себе, перестати корити за те, що в безпеці і продовжувати жити далі.

Як би важко, як би погано, як би страшно зараз не було, жити далі дуже легко.
Потрібно будувати плани.
Прості, не хитромудрі, втілення яких не вимагає підготовки, метушні і кучі енергії (хоча можна і такі, хто ж боронить?), а звичайні, може наївні, чисто рутинні людські плани.

Записатись на манікюр на наступному тижні, замовити нову книгу, дарма що попередніх десять ще не прочитала, у тебе знайдеться час і на них, і на стоматолога, зустріч з яким відкладаєш уже пів року.
Пригледіти ідеальні лодочки на весну і визначитися з датою шопінгу, згадати за курси англійської, які купувала сто років тому, вивчити нову мову, французьку, польську чи іврит, згодиться.
Поставити нагадування в календарі, щоб подзвонити бабусі і не забути купити пластир, бо нові кроси натерли до крові (ніколи не вміла вибирати взуття, в принципі як і хлопців), навести будильник завтра на роботу і завантажити новий плейлист.

Маленькі людські плани без особливих подвигів, які не про звершення, не про надрив. Вони про життя.
Про життя далі.
Про життя сьогодні, завтра, через тиждень.
Маленькі плани, що роблять із людини людину. Веселу, метушливу, стурбовану й смішну. Плани, які можна перетасувати чи відмінити, від яких можна і відмовитись раптом що, а можна і ні.

А раптом усе буде добре?
А що як ти знову підіймешся на свій поверх, на інстинктивному рівні повернеш ключ у дверях своєї квартири і вдихнеш запах дому, запах, який зустрічав тебе щовечора день у день, який не стреться із пам‘яті ніколи, навіть на відстані тисячі кілометрів?

Дім.
Мій прекрасний дім, моя Україна.
Я не багато прошу у Бога – аби на тебе ніколи не падали бомби