Спитайте любого командира, «Що саме важке для нього?», і майже стовідсотково отримаєш відповідь: «Чекати»! Коли група на виїзді і ти отримуєш інформацію уривками, може поїхати дах. В голові тисячи думок. Різних. Дурних і… ще більш дурнуватих. Ти їх женеш, говориш сам себе, що все буде добре, сержант досвідчений, не перший же вихід, а всеодно відчуваєш, як мозок починає кипіти…
«Так… Їхати хвилин сорок… Ну ок, нехай годину… На роботу ще година… І стільки же обратно». Дивлюсь на годинник. Мусили вже закінчити роботу і вже повертатися. І тут прилетіло повідомлення,
- Твої відпрацювали. Почався обстріл. Чекають коли закінчиться.
- Бля… Поняв. Все норм?
- З хлопцями так. З автівкою хз.
- Плюс
Хвилини тягнуться наче гумові.
- Ну що там?
- Ще криють. Але трохи повільніше. Я маякну як поїдуть.
- Ок. Чекаю.
І знов очікування. Вже починаєш думати, що треба збиратись та летіти на другій автівці, якщо хлопці залишаться без колес. Витягнути їх, а вже потім автівку. А там немає нічника. Добре. Якось то доїдемо. Херня все… Пів на першу ночі. Час. Майже два ночі. Криють. І тут таке очікуване повідомлення,
- Стихло. Твої помчались. Зустрічай.
- Плюс друже. Дякую.
- Та нема за що.
Ще хвилин сорок. Хоча, напевне пʼятдесят. Може година. Ніч. Там сильно не погоняєш. Але знаючи, як водить автівку Льошка, все ж таки напевне пʼятдесят хвилин. Чекаєш. І таке враження, що відчуваєш як сивієш. Майже ніхто не спить. Хлопці з інших відділень ходять на вулицю і палять одну цигарку за іншою.
- Кіт, тихо?
- Тихо друже. Ще хвилин десять. Може п’ятнадцять. Сподіваюсь, що все добре…
І нарешті повідомлення в чаті. Таке довгоочікуване.
- Командир. Мы на месте. Всё чётко!
- Фуууууухххх… Слава Богу. Отдыхайте, утром доповідь.
- Плюс, плюс…
Ну його на фіг, такі нерви. Простіше… В рази простіше коли поруч з ними. На відстані витягнутої руки.
