сьогодні я слухала якусь дуже сумну і водночас оптимістичну пі | в раю говорять суржиком

сьогодні я слухала якусь дуже сумну і водночас оптимістичну пісню Уматурман і згадала про свій найкращий подарунок.

нє, рєбят, це не білет в Париж, не романтичне побачення на даху і не новий айфон у білій коробочці.

у квартирі, де я живу, дуже погане освітлення. коли я тільки з’їхала сюди, було таке відчуття, шо це підвал — незважаючи на четвертий поверх.

я купила настольну лампу і вона згоріла в перший же день. тоді я рішила, шо Всесвіт не хоче давати мені світло і рішила не купляти нову (може ше й через те, шо я жмот).

канєшно, я продовжувала нити про те, шо не можу ввечері почитати і це makes me sad.

а потом мені подарили настольну лампу. білу настольну лампу, яка включається від дотику пальців. у мене ніколи в жизні не було такої класної лампи.

сьогодні я випадково згадала про неї і про те, як важливо проговорювати свої бажання вголос. людям, які тебе оточують і собі тож. бо часто люди, які найбільше тормозять всі наші бажання — це, блять, ми самі.

не їхати на сніданок у мак, не брати білет на концерт, не пробувати новий фірмовий напій в улюбленій кафешці, не купувати собі чергові джинси... ми ж самі ставимо частку «не», правда?

і поки в мене дуже ліричний настрій, то я бажаю вам побільше людей, які вас завжди почують. і самі тож не забувайте про це питання:

а шо я хочу?