ніл хілборн - двері найважче, мабуть, визнати, що я більше не | о ско ма 💊

ніл хілборн - двері

найважче, мабуть, визнати, що я більше не справляюся.
я ж не можу просто найняти когось доглядати за неоплаченим дворічним чеком за паркування.
я викидав гроші на свою самотність,
а отримав лиш друзів, які вважали, що водити авто нетверезим це спорт.
я так довго втуплювався в телефон, що моє обличчя перетворилося в екран.
спершу ти кажеш, що нічого не відчуваєш.
потім твої очі погоджуються з цим.
пізніше хтось, кого ти любиш, плаче перед тобою,
і єдине, про що ти думаєш у цей момент: “а коли вечеря?”
існує лише один спосіб говорити про те, що мені сумно, щоб мені не стало ще сумніше.
“мені так сумно, що я стрибнув з моста і промахнувся”.
“мені так сумно, що я подзвонив своєму терапевту”.
“ма’, я стільки разів жартував про самогубство, що тепер ці жарти видаються мені смішними”.
щоразу, коли я кажу “прощай”, то додаю “назавжди”,
бо хто зна, коли саме настане критичний момент?
текстове повідомлення тепер всього лиш лампочка на неякісному дроті.
я набираю його - і бачу мерехтіння трьох крапок.
коли я кажу “видалити”,
коли я видаляю,
намагаюсь зробити його невимушеним,
і пекельне світло засинає.
завтра я маю врешті-решт поставити крапки.
щоранку до мене прилітає поштовий голуб,
я запускаю старий телеграф,
відчиняю вікно і кричу: “допоможіть! пожежа! води, принесіть хтось води!”
мені настільки сумно, що я закохався в руки і ряд зубів.
мені настільки сумно, що я поставив ножі в ряд і витріщався на них так довго, аж поки один з них не заговорив до мене.
що з цього всього найгірше?
як мені відкарбувати себе від цього стану?
усе це всього лиш маячня.