2022-10-28 17:01:21
Кожне «але» мітить пострілом прямо між очі
Щоночі
Накурюю місто туманом п‘яного місяця.
Слів нема.
Пластмасовий запах яблуневого цвіту.
У відкриту
Банку з диким медом досиплю сліз
дрібку.
Самотність - як страта четвертуванням,
Та з плоті виростуть проліски і трава.
Я і так максимально холодний,
То ж на біса мені зима?
Поховай мою душу, а потім тіло.
Поховай мене двічі, як ховали Тичину.
Не кохай мене ще раз, не кохай навіть вперше.
Відчорніють спогади, ти забудеш нарешті.
Як сліпе кошеня я крокую без світла
Самотнім проспектом міста для старців.
Очима чіпляюсь за обриси відьом на мітлах,
Що збирають зорі у торби,
Повільно стесують пальці.
П’янкий місяць сам себе не накурить,
Відьми не завжди працюють,
Їм хочеться інколи говорити зі мною до ранку.
Протяг осінній горем продуває шию,
Поки я тону у філантропії морозних світанків.
Знаходячись у клітці власних переживань,
Пережовуючи все, що зосталось
В морозилці екзистенційних думок,
Потрібно не забувати про час,
І про те, що до нас було:
Про війни свідомі і не свідомі;
Про війни всередині та зовні;
Про війни вбитих та суїцидників;
Про війни вічні та кількахвилинні;
Про війни що скінчились, що тривають нині;
Про кохання, вирізьблене нігтями на стінах печер;
Про кохання палке, як жерла вулканічних озер;
Про кохання підступне, як люцифер;
Про кохання - бо воно живе дотепер.
Тихий
#тихий
#вірші
192 views14:01
С
