Поки старші йдуть до храму… Недільний ранок у Львові озна | Соціальний рух
Поки старші йдуть до храму…
Недільний ранок у Львові ознаменувався черговою спробою зриву виставки. 13 лютого 2022 р. близько 20 молодиків переважно в масках навідалися до приміщення Львівського муніципального мистецького центру. Результатом цього візиту стало зіпсоване майно муніципального центру та пошкоджений телефон випадкового відвідувача, який намагався зафільмувати події.
У такий спосіб місцеві праві радикали висловили невдоволення виставкою художника-анархіста Давида Чічкана «Стрічки та трикутники», яка оповідає про ідеї українських соціалістів – Івана Франко, Лесі Українки, Михайла Драгоманова. Як йдеться в офіційному анонсі заходу «у серії графічних робіт, що стилістично відсилають до політичного плакату кінця ХІХ – першої половини ХХ століть, художник зображає уявну, альтернативну, втрачену або майбутню Україну, що стає для нього ескапістським притулком в часи неолібералізму та загострення імперіалістичної загрози з боку Кремля».
Погром як інструмент художньої критики
Цей інцидент є далеко не першою спробою зачистки культурного простору від опонентів ультраправих. Об'єктами нападів стають художні виставки, кінопокази, концерти, нічні клуби, дискусійні майданчики, громадські активісти і просто випадкові перехожі через свій зовнішній вигляд.
Майже нульова підтримка політичних проектів ультраправих, продемонстрована українським суспільством на двох останніх парламентських виборах, суттєво знизила планку амбіцій радикальних націоналістів. Судячи зі статистики, голосувати за ідеї ненависті готові лише самі праві активісти та їх найближче оточення. Відсутність же змістовної програми суспільних змін не дозволяє сформулювати задачі для регулярної діяльності правих об'єднань. Найпростішим способом нагадувати про себе суспільству лишається насильство. Тому найпоширеніший спосіб існування більшості таких груп – бездіяльність у перервах між погромами.
Усвідомлювати ризики, а не боятися
Атаки на Франка – не новина для Львова. Перших переслідувань за соціалістичні погляди Іван Якович зазнав ще півтора століття тому. Щоправда, тоді з ідеями рівності та самоврядності боролися не українські націоналісти, а Австро-Угорщина. Але, за словами самого письменника, найгіршим випробуванням виявилися не самі репресії, а страх української громади перед ними. Після виходу з в'язниці письменник опинився майже в повній ізоляції. Та з-поміж позірного покаяння та продовженням боротьби було обране друге. І сьогодні ми не уявляємо своєї історії без цього імені.
Беручи до уваги загрозу, яку несуть українському суспільству вороги свободи і рівності, нам в жодному разі не треба капітулювати перед цими викликами. Мета політичного насильства – залякати, змусити замовчати, зріктися власних ідеалів.
Менше страху – більше свободи!
