Я не можу допомогти всім дітям Африки. Був колись (а за мірою | Видавництво «Темпора»

Я не можу допомогти всім дітям Африки.

Був колись (а за мірою історії літератури – не так уже й давно був) популярним жанр «шкільної повісті», шалено популярним в пізньорадянській прозі, але не тільки. Діти дорослішають і переживають відповідні ініціаційні проблеми. Поруч із ними учителі, котрі, повсякчас перебуваючи в середовищі юнацтва, наче інфікуються «хворобою переходу» і живуть так, нібито отримують щороку шанс на нове життя. Два головних героя – учитель і учень. Два світи стикаються – виникає конфлікт – разом шукають компромісу – розходяться кожен за своєю траєкторією. Згодом у більшості літератур та частина, що про підлітків, перейшла в соціальний янґадалт, а частина про учителів – в «університетський роман». Шкільна повість як така припинилася.

«Інклюзія» Ганни Городецької – настільки дистильований зразок цього (під)забутого жанру, що не може не викликати подивування навпіл із ностальгією. Навіть ті впізнавані інтонації шкільної повісті – ближчої до репортажу, ніж до художньої прози – відтворені точно. Авторка «Інклюзії» годно і дещо дотепно дотепно ребутнула непростий жанр.

Читайте рецензію Ганни Улюри на книжку «Інклюзія»