​​Я захоплююся героями, які стали на захист України. Мужністю | Територія натхнення

​​Я захоплююся героями, які стали на захист України. Мужністю тих, хто на полі бою…

Чоловік моєї подруги — на передовій. Вона з чотирирічною дитиною встигла виїхати з Бучі декілька днів тому. Щодня обмінюються повідомленнями. Як правило, коротким «Ок». Вона розуміє, що живий та цілує екран телефону. Хрестить небо, вулицю, його фото. Коли пише «Все буде Україна! Люблю», почувається найщасливішою. Отже, бій був вдалим. Отже, поповнили свої запаси зброєю й танками, які здалися в полон. Отже, знову зміцніла надія.
Сьогодні вранці сусідка надіслала світлину її зруйнованого багатоквартирного будинку. Колись пастельного, з блідо-бузковим оздобленням, схожим на смородинове желе. Поруч згорілі машини та ялинка з обвугленою верхівкою. Її всім двором прикрашали на Новий рік. Подруга плаче і сміється одночасно: «Хай бере грошима! Нехай бере іграшками, ялинками, стінами та вікнами, аби залишилися живими рідні».
В одногрупниці — чоловік інвалід АТО. Його доставили гвинтокрилом із відірваною лівою сідницею ще у 2015 році й півроку виходжували в обласній лікарні. Робили пересадку шкіри та вставляли в ногу штифти. Молодий чоловік довго відновлювався і приходив до тями. Намагався працювати водієм та охоронцем, але не зміг. Турбували старі рани. 24 лютого дістав із шафи документи, склав у сумку знеболювальне та вирушив добровольцем на війну.
Я захоплююся героями, які стали на захист України. Мужністю тих, хто на полі бою. Їхньою силою духу та волі. Сміливістю та стійкістю. На жаль, не всі можуть піти на танки з голими руками, підірвати себе разом із замінованим мостом, віддати життя, відволікаючи ворожі літаки, або воювати з пришитою сідницею. Не кожен може взяти в руки автомат. Впоратися з панічними атаками та страхом смерті. Такі чоловіки замість зброї беруть до рук лопати та волонтерські мішки.
Мій дядько Леонід був абсолютно безстрашним. З легкістю вилазив балконами на п’ятий поверх, проникав у квартиру через кватирку і відчиняв двері тим, хто забував ключі. Інший — боявся залізти на табуретку і глянути вниз. Втрачав свідомість бачачи глибокий поріз. Хто в цьому винен? Ніхто. Просто по-різному влаштована психіка.
Мій дід у 1941 році був призваний на війну та отримав зброю. Потім був перший бій. Вибухи, стогін, феєрверки чорної закривавленої землі. Чийсь мозок приземлився йому прямо на чобіт. Поруч впала відірвана рука з недокуреною сигаретою. Він, перебуваючи в сильному стресі, прицілився і прострелив собі ногу. Зрозумів, що не зможе воювати.
Усі ми дуже різні. Одні беруть у руки автомати, другі виходять на багатотисячні мітинги, треті доставляють продовольство. Вивозять мам із дітьми. Ділять навпіл кілограм цукру й несуть до пунктів прийому. Шиють куртки, жилети, сітки. Варять супи та каші. Роботи на всіх вистачить, головне не засуджувати тих, хто голить бороду, а замість зброї продовжує замішувати хліб.
Ірина Говоруха