Я згадую: колись я неохоче засинав. На підсвідомих лавах голос | the radiance art.

Я згадую: колись я неохоче засинав.
На підсвідомих лавах голосилось лихо.
І чорні тіні підкрадались тихо –
я знав вони прийдуть.
Лиш це я точно знав.

І кожен день як рік днів бабака:
читав книжки, качав свій мозок, випивав.
Декламував вірші так примітивно,
як мильні опери, в яких я грав.

Блукав на самоті, як хмара що пливе у яснім небі.
Перебирав розмовами з панянками в потребі.
І най вони пусті, а мені більшого було не треба.
І знову граю – чергова прем'єра.
Читаю сум в очах у режисера.
Жестикулюючи в думках – кидаю погляд в перший ряд
і раптом серце наровить пробитись через ребра.

На сцені тиша, і партнерша
кидає взір суровий, наче репліка моя.
Та вся увага поринає в очі,
що мої очі поглинають краткома.

І згадую тоді, як засинав раніше неохоче.
І кров холоне, атмосфера – хоч вовків ганяй.
І розум б'є на сполох і бормоче:
"не смій і зазіхнути навіть, обіцяй!"

Та мозок мій, як доля,
що постійно над моїм життям регоче.
Він ахілесова п'ята, яку тепер я проклинав.
І дивлячись у перший ряд, в її зелені очі,
лиш це я знав,
лиш це я точно знав.

березень 2023
#poetry