#мислівслухі Події останнього тижня беззаперечно вплинули на | Той самий Бабіч

#мислівслухі
Події останнього тижня беззаперечно вплинули на наш емоційний стан, і це відчули всі — масовані ракетні удари по Миколаєву, Одесі, Кропивницькому, Харкову, теракт в Оленівці відбилися в наших серцях такими самими нищівними вибухами, які вони спричинили й на нашій землі. Надзвичайно важко зберігати здоровий глузд, коли нас щодня бомбардують новини такого штибу, коли тільки й бачиш в заголовках «…найбільша ракетна атака», «…кількість жертв зросла», «…атаковано», «…знищено»…

Та ми не маємо права впадати у відчай, ми навпаки повинні плекати нашу лють, кормити її гнівом, бути ще зібранішими, згуртованішими, сильнішими, адже наша незламність — це така сама зброя, як гармати, танки чи ракети. Той день, коли у нас опустяться руки, і стане першим днем нашої поразки. Чи хочемо ми її? Я думаю відповідь очевидна.

Так, росія завдає усе болючіших ударів, коїть надлюдське зло, звіріє, але, якщо подивитися зі сторони, ширше, то можна зрозуміти, що це не дії переможця. Це реакція очманілого звіра, якого загнано в кут, що сліпо кидається, клацаючи зубами, з яких злітає скажена піна, не бачачи нічого навколо, бо кривава пелена застелила очі. Так, сили у звіра ще багато, кігті та ікла так само мертоносні, та він повільно стікає кров’ю, слабшає, і у відчаї намагається заподіяти хоч якогось лиха перед тим, як ослабне настільки, що зможе лише гарчати та безсило смикати лапами.

Те, що ми можемо бачити останнім часом, не можна назвати нічим іншим, як звичайнісіньким терором. Жоден удар ракетами навіть віддалено, навіть для власної пропаганди не спрямований проти військових об’єктів, це руйнування виключно мирних міст, це вбивства лише мирних українців, це — спроби залякати, змусити нас відступитися від боротьби, змусити нас лементувати і просити пощади. Це розрахунок на те, що ми вимагатимемо “зупинити війну” від власної держави, це чергова проєкція власної слабкости на нас, українців. Вони вірять, що можуть чинити з нами так само, як з власним народом і ми будемо реагувати так само. Вони не можуть усвідомити, що ми і є держава, і ми вже боремося, ми не будемо просити “перестати нас вбивати” від нас самих.

Тероризм — доля слабких, як би не огортати його в гучні заяви, не маскувати під “стратегічними цілями”, як би не намагатися його подати. Тероризм — це “мова” тих, хто програє. Тих, у кого не лишилося нічого іншого, окрім спричинити якнайбільше руйнування перед тим, як навіки згинути в холодному пеклі забуття. “Друга армія світу” виявилася на повірку звичайнісіньким збродом вбивць, маніяків та ґвалтівників, що вміють воювати лише з цивільними, та уникає прямих зіткнень зі справжньою армією за будь-яку ціну.

І увесь цей терор спрямований не просто на нас із вами, він спрямований в першу чергу на той незламний український дух, який їм просто не осягнути. Так, їм вдалося зрозуміти, на шостому місяці вторгнення, що цивільне населення України це така сама частина війська, бо наша держава завжди була, є і буде єднанням усіх українців — армії не існує без суспільства, суспільства не існує без армії, а разом ми — Держава.

Саме так, з великої літери. Українська держава для українця — це не щось далеке, це не “а што ми можем сдєлать”, це тут і зараз, і кожен з нас може зробити неймовірне. І робить. Ми з вами робим. Щодня. Неймовірне. Нами захоплюється весь світ, дивується нашому героїзму, ставить одне одному в приклад жагу українців до боротьби.

Але насправді це жага не до боротьби. Це жага до існування, до життя, до любови, до смутку, до радости, бо інакше для чого нам боротися? Ми боремося не заради боротьби. Ми боремося заради один одного, ми стоїмо плече до плеча, бо просто хочемо співати своїм дітям колискових, просто хочемо радіти кожному дню, тішитись веселці після дощу, посміхатися горам, полям, лукам, ставкам. Ми боремося за кожну нашу мить.

Ми не хочемо помирати, бо нам є для чого жити.

***
➔ Наш коштозбір