2022-02-16 15:05:17
16 лютого 1918 року було проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку. Після лютневої революції 1917 року, на Кубані активізувався український національно-визвольний рух, який посилився після жовтневого більшовицького перевороту. 16 лютого 1918 року було проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку. Рішенням делегатів Законодавчої Ради Кубані, республіка на федеративних умовах, мала приєднатись до України. Було створено уряд який очолив Лука Бич. Державна територія Кубанської Республіки розподілялася на сім відділів: Катеринодарський, Єйський, Темрекський, Кавказький, Любинський, Майкопський та Баталпашинський. Меншою територіально-адміністративною одиницею була станиця або поселення. Загальна кількість станиць доходила до 210, селищ – 60, поселень і аулів – 130. Столицею республіки стало місто Катеринодар. Перша Конституція Кубанського Краю сприяла появі українських шкіл, гімназій і культурних установ. Проте представникам Кубанської Ради не вистачило часу створити боєздатну армію.
Більшовики не визнали незалежність Кубані та її приєднання до України. На Кубань прибули добре озброєні загони Червоної Армії. У перших зіткненнях під Катеринодаром кубанські добровольці (600-700 бійців) відкинули 6-тисячну армію більшовиків.
Скориставшись тим, що кубанці відчували брак боєприпасів, більшовики відновили наступ і 14 березня 1918 року захопили козацьку столицю. Кубанська Рада та її Збройні сили, які на той момент складали 3 тис. добровольців пішли на вимушений союз із білогвардійцями, які у цей час також вели бої із більшовиками. За умовами цього союзу, кубанці вливались до складу Добровольчої армії, а її керівництво зобов’язувалось не втручатись у справи кубанських урядових установ. Добровольча армія генерала А. Денікіна, після отримання допомоги з боку Антанти, розгорнула успішний наступ проти більшовиків.
У листопаді 1918 р. білогвардійці взяли під контроль територію Кубані. Встановлення влади денікінців супроводжувалось «білим» терором по відношенню до своїх опонентів та загостренням їх стосунків із Кубанською Радою. На початку літа 1918 р. у Києві відбувались українсько-кубанські переговори. Для їх проведення прибула кубанська делегація, яку очолював Микола Рябовол. Під час зустрічі з гетьманом Павлом Скоропадським представники Кубанської Республіки знову наголосили на бажанні козаків Кубані приєднатись до складу Української Держави.
Український генеральний штаб планував перекинути на Кубань, для боротьби із більшовиками, Запорізьку дивізію (15-20 тис. бійців) генерала З. Натієва. На жаль ця акція так і не була здійснена через активну протидію тогочасних «західних партнерів» – німців та саботаж проросійськи налаштованих чиновників гетьманського уряду. Білогвардійці категорично виступали проти об’єднання Кубані з Україною. Наприкінці листопада 1918 року денікінці розгромили посольство України в Катеринодарі і заарештували посла.
Конфлікт між кубанськими республіканцями і білими монархістами поглиблювався. 13 червня 1919 року білогвардійці вбили голову Кубанської Ради, Миколу Рябовола. 6 листопада 1919 року було заарештовано 12 членів Кубанської Ради. 7 листопада 1919 р. денікінці стратили міністра внутрішніх справ Кубанської Народної Республіки, Олексія Кулабухова. Такі дії російських шовіністів призвели до того що кубанські козаки цілими полками почали полишати фронт. Добровольча армія втратила найбільш боєздатні підрозділи і стрімко розвалювалась під ударами червоних.
17 березня більшовики захопили Катеринодар, і до кінця травня вся територія Кубанської Народної Республіки була окупована Червоною армією.
Уряд Кубанської Народної Республіки, на чолі із Василем Іванисом та 20 тисяч її громадян вимушені були емігрувати. Боротьбу із окупантами продовжили повстанці яких очолював отаман Василь Рябоконь. Партизани чинили спротив комуністичному режиму до 1925 року.
17 views12:05
П
