Котусик стомився, котусик чекає на вихідні.«Інколи дорослість - це зусилля без жодного задоволення». You're so right! Ловіть приклад мотивуючого (сподіваюсь) тексту від «Лада&Александра Артамоновы». І, до речі, авторка чудово працює з порівняннями та метафорами.
Не розсмокчеться Сподіватися, що ситуація сама покращиться так, як нам треба, все одно що перекинути каву на блокнот, очікуючи, що вона залишить пляму у формі вашого портрета.
Нічого, блін, не розсмокчеться і само не зробиться. Не вирівняється. Не повернеться. Не буде, як було. На жаль. Я розумію, що хочеться сховатися у мушлю, хочеться завмерти, хочеться бути жертвою і перейти на раціон із співчуття, жалості та образи.
Єдиний урок, який потрібно було винести зі школи: розвертайся обличчям до проблеми. Розвертайся, як герой до дракона, як сантехнік до прорваної труби, як мама до повного памперса! Freeeedooooom!
Даю робочу техніку:
Коли вам дають ідіотське/важке/ненависне завдання (дає, керівник, рідні, реальність - не важливо) не тікайте, не запитуйте, чому воно таке ідіотське, чому саме вам його дали і як ми дійшли до життя такого - розвертаєтесь до нього (завдання/проблеми) і кажете голосно: «іди до мене, [непристойне слово]!».
Бо інколи треба - це просто треба.
Інколи дійсно «ніхто, крім нас».
Інколи дорослість - це зусилля без жодного задоволення.
Тривале. І, як виявляється, посильне.#сторітеллінг
