А ми ходили колами й не знали, що то насправді – кола по воді. | Храм поезії

А ми ходили колами й не знали,
що то насправді – кола по воді.
Що світло – палахке і досконале
зависле там на обрії – не дім.
А тільки знак продовження дороги.
У скринях – вітер, а на скронях – пил.
І зачепившись місяцю за роги,
тріщали кволі тіні наших тіл.
І коні спотикалися тривожно,
і криком розсипалися сичі,
що прихистку не буде подорожнім
що з ночі наготовано мечі.
А ми ішли, як діти, безборонні.
Сліди горіли. І зачувши дим,
дитя переверталося у лоні –
і світ перевертався разом з ним.

*Cвітлого Свята, світе. Світлого, попри все.

Юлія Мусаковська