Хвоя Чорним по білому – хмарами, снігом у просторі… Руки над | Храм поезії

Хвоя

Чорним по білому – хмарами, снігом у просторі…
Руки над діжкою – грітися, грітися, грітися.
Голос вмерзає в повітря, викристалізовується
іскорками у мерехтінні місяця.

Небо – як браузер: висне, та не завантажується,
темряву носить пронизливими брижами.
Пальці скрутило: вони, ніби п'ять ящірок,
гублять хвости-рукавиці, щоб взимку вижити.

Пара – клубками: виходить тепло легенями,
голос тонкий, ще трохи – і переломиться.
Снігом шпурляються добрі січневі демони,
розлякуючи лисиць і вовків на околицях.

Руки тримати над сонним, тривожним полум’ям –
не долітає сніг, стає димом і парою,
заплутується між вогнищами у комині,
лізе у голову вигадками і мареннями.

Реальність від холоду щохвилини все тоншає й тоншає,
пахне сосновою хвоєю – не видихаю її,
щоб такою тонкою, задимленою і розкошланою
вона увійшла в безодню моєї пам’яті.

Іолана Тимочко