#митники_на_фронті Павло – боєць однієї з десантно-штурмо | Державна митна служба України
#митники_на_фронті
Павло – боєць однієї з десантно-штурмових бригад і воює за Україну з перших днів війни. В мирний час працював інспектором управління боротьби з контрабандою та порушеннями митних правил Львівської митниці.
«Коли почув, що почалась війна, пішов добровольцем у воєнкомат, вслід за двома рідними братами. Ми не могли сидіти вдома чи ховатися, коли ворог бомбить нашу землю. Потрапив в евакуаційний взвод. Наше завдання – рятувати бойові машини, які «отримали травми». В будь-який час надходить команда – виїхати на місце, де щойно був бій, забрати БТР, МТ-ЛБ, САУ чи вантажівку, доставити на базу, де хлопці її відремонтують і відправлять на фронт. Часто бували на передовій, діставалися до позицій за кілометр від ворога. І працювати треба дуже швидко: водій з такелажником закріпляють до вантажівки багатотонну машину, в якої підбитий мотор, а четверо бійців по периметру з автоматами слідкують за безпекою. Щоб ви розуміли, розбиті машини рухаються зі швидкістю 10км/год. Шлях до бази інколи займав 50км. І весь час треба бути насторожі, аби не потрапити під обстріл. Така у нас робота. В середньому за день ми могли рятувати по 2-3 машини», - згадує Павло.
За словами воїна, вони були і під Миколаєвом, і в Кривому Розі, і на Донеччині, де велися найважчі бої.
«20 липня у Бахмутському районі ми потрапили під обстріли ворожої артилерії. Зо дві години сиділи в окопах, не могли вибратись. Все горить, все в диму, але нас прикривала наша «арта». Коли затихло, підібрали БТР, в якому заклинив мотор і потихеньку «втікали». Був ще випадок: ворожий снайпер «зняв» водія ЗСУ і обстріляв машину, яка везла на передову боєкомплекти. Ми приїхали її забрати і перевантажити БК в іншу машину. Так, ми розуміли що снайпер може нас бачити і це небезпечно, але виконали завдання», - розповідає боєць.
На запитання, що відчуває людина, яка ніколи не була військовим в умовах бойових дій, Павло відповідає: «Страшно було лише на початках. Ти майже не спиш. Молишся, щовечора. Дуже багато значить підтримка родини. Дружина постійно телефонувала. Коли зникав зв'язок на пару годин – отримував від неї десятки СМС. Але це війна», - ділиться воїн.
Хоча були різні моменти. «Нерідко ми віджимали ворожу техніку. І «КамАЗ», і бензовоз, МТ-ЛБ, БТР. Їх обстрілювали, вони втікали. Техніка залишалася. Ми забирали. А наші хлопці що: підрихтують, замалюють букву “Z” - і вже машинка служить ЗСУ. Чи бачив ворога? Так. Або полоненим, або мертвим. Коли після бою забирали машини, вони валялися порозкидані навсібіч. От ви питали про відчуття – тут палала злість. Якби трапився живим, то розірвав би, певне», - каже Павло.
Найцінніше на війні – це побратими. Це - одна пляшка води на 10 людей. Одна банка консерви: кожен взяв по ложці і ситий. Кусень хліба чи цигарка на двох. Ти постійно переживаєш за всіх. Вони – як родина. «Ви не повірите, наші пам’ятають навіть про свята. В день народження, про який я й сам забув, хлопці приготували мені подарунок – сокиру, яку змайстрували своїми руками. Отак!», - розповідає боєць.
Хоча були і втрати. «Пам’ятаю, як тільки приїхав, кілька днів ми жили в закинутому приміщенні. Там потоваришував з медиком, теж добровольцем. Він був «сусідом», коли ми два дні спали на підлозі у «спальниках». Стояв страшенний холод. Мене забрали в бойовий підрозділ раніше. То я йому залишив свою теплу куртку і кросівки. А потім дізнаюся, що хлопця вбили, коли він рятував поранених. Був ще один, з позивним «Небо», він прикривав нас з повітря на гелікоптері. Ще вчора пили з ним каву, щось балакали. А наступного дня дізнаюсь, що його підбили», - згадує військовий.
«Але я знаю, чому туди пішов - воювати за майбутнє своїх дітей, за своїх побратимів, за те, де народився, виріс, женився, працював. І це найсильніша мотивація. Ми не відступимо і переможемо! Просто нам треба трохи більше зброї», - впевнений воїн.
