В цьому заголовку — стільки всього. Наприклад, повідомлення пр | Твоя Підпільна Гуманітарка

В цьому заголовку — стільки всього.
Наприклад, повідомлення про те, що унікальні карпатські сорочки 1920-х років можливо побачити, а сорочки, відібрані пару років тому по приватних колекціях — ні. Бо в 1930 хтось вважав за потрібне робити фотокопії одягу, а нині в Нью-Йорку хтось вважав за потрібне викласти зокрема це видання у вільний доступ. Якщо речі в приватній колекції — ми все одно можемо ознайомитися з ними через каталог. Там може не бути детальних схем, але там буде інформація про те, де зібрали артефакт.

Тому в першу чергу в цьому заголовку – повідомлення, що ми потенційно маємо більше шансів вивчити свою традицію у США, а не вдома. В нас, аби нормально вивчити традицію реґіону (крім найбільш маркетингових традицій), треба брати плецак і їхати в експедицію по селах, надіючись, що не все розграбували до нас.
Знаєте, як 200 років тому, коли етнографія лише формувалась, тільки з багатократно меншою кількістю артефактів. Бо ж недаремно стільки людей, котрі тисячами погромадили ці артефакти в себе, ПОПУЛЯРИЗУВАЛИ українську культуру. Так же виглядає популяризація? Популяризація — це коли людям належать тонни фізичних речей, але ці речі настільки невпорядковані, аж в окремих людей виникає думка, ніби їм належить сама традиція, тому вони, жерці дикого капіталізму дев'яностих, мають право розпоряджатися нею на свій особистий розсуд? Бо саме таке розказують люди "з десятилітнім досвідом популяризації".Та таким досвідом, що стан галузі після них виявляється значно гіршим, ніж до них.

Знаєте, чому сорочки в цьому каталозі унікальні? Бо вони описані. На відміну від більшости, котрій не пощастило лишитися в Україні.
Так, в Україні теж є каталоги приватних колекцій. Їх вкрай мало.
І жоден з них не зробили люди, котрі кричать про марксистів, що забирають їхню приватну власність.

Але ця історія триватиме, поки ми самі будемо сприймати традицію як річ відмерлу: мовляв, є світ традиційної сорочки, є світ вишитої сукні з машинними соняхами на пазусі, і ці два світи не перетинаються. Культура і традиція — не щось актуальне і тривале, а тільки успадковане з минулого, фізичні артефакти — все що в нас є. Тому наш єдиний спосіб відчути "культурний контакт" із предками — натягнути на себе "традиційну шкуру", стару сорочку з її традиційними значеннями. Це як причастя з "бабиної традиції" — поїдання, одягання та інша фізична близькість, акт "єднання зі святинею" є верховним способом виказати любов, у певному сенсі. Поїдання речі метафізично зберігає її "в тобі", нищення через носіння робить тебе метафізично причетним до ноші.
Носіння старого одягу — магічна практика. І люди, котрі його носять, описують свою поведінку саме як магічну практику, що дарує єднання з культурою і традицією. Це, якщо хочете, націонал-спіритизм.

І в цьому полягає темна сторона Дня Вишиванки і, відповідно, нас із вами. Цей заголовок дуже добре резонує з такою темною стороною.